«Сказати «люблю» – то мало. Треба так жити, щоб рідній людині з тобою було легко і добре»

«Батьки поїхали в Америку, а ми з чоловіком вирішили вдома залишитися»

У Житнівку я приїхала не вперше в редакційних справах. І цього разу навіть у ту родину, з котрою вже зустрічалася. Майже шість років тому на сторінці «Любить! Не любить» розповідала про Анатолія й Тетяну Філюків, яких у селі називають американцями. І не випадково. На початку 2000–х років вони, маючи десятеро дітей, подалися за океан — у столицю Каліфорнії Сакраменто. А звідти дуже скоро перебралися на Аляску. Там народився їхній найменший син Едуард. Проте через вісім літ життя на чужині сім’я повернулася в рідне село, яке їм снилося.

У публікації «І холодна Аляска не остудила їхнього кохання» була згадка про те, що Філюки поїхали в Америку не в повному складі, — вдома залишилася дочка Інна. На той час вона вже мала свою сім’ю. І ось недавно в розмові з начальником управління соціального захисту населення Камінь–Каширської райдержадміністрації Максимом Демидюком почула, що Інна (у заміжжі вона не Філюк, а Матвійчук) у 34 роки була удостоєна почесного звання «Мати–героїня». У них дев’ятеро дітей. При першій нагоді я зателефонувала своїй майбутній героїні, й, одержавши згоду на зустріч, недавно побувала в Житнівці.

Інна і Володимир Матвійчуки живуть по сусідству з батьками жінки. І найперш у розмові — спогад про те, як 17 літ тому починалося їхнє подружнє життя.

— Десь через три тижні після нашого весілля, — розповідає Інна, — батьки поїхали в Америку. Ми ж залишилися самі. Мені — 18, чоловік — на три роки старший. Одне слово, обоє молоді. А в батьківському хазяйстві — корова, свині, город. Треба було всьому раду давати…

Чи не було думки, щоб і самим вирушити за океан, якщо не разом із батьками, то, як мовиться, навздогін? Коли про це зайшла мова, то Інна сказала:

— Ні… Ми це добре з Володимиром обговорили.

А чоловік додав:

— І спільно вирішили, що залишимося тут. Якщо вже про Америку говорити, то на той час там жили дві мої сестри — могли теж виклик зробити. Але він нам був непотрібний.

— Я люблю сільську тишу, — розтлумачує детальніше сімейне рішення жінка. — Мені найкраще серед тої природи, яка мене змалечку оточує, це — моє. Хоч, як батьки поїхали, то зразу було важко. Я дуже скучала цілий рік. Як уже народилася наша найстарша дочка Богдана, то сім’я стала повноцінною — на дитину переключилися всі інтереси.

 

 

«Я ніколи не пошкодував, що рано, маючи 21 рік, женився»

Вони народилися й жили в різних селах Камінь–Каширщини, які розділяє чимала відстань: Інна — в Житнівці, а Володимир — в Острівку. Але все йшло до того, щоб їхні дороги перетнулися. Після дев’ятого класу дівчина навчалася у Камінь–Каширському профтехучилищі на кухаря–кондитера. Володимир жив із батьками у своєму Острівку. Він розповідає:

— Мій брат узяв за дружину сусідку Інни із Житнівки, побудувався і жив із сім’єю в Камені–Каширську. Моя майбутня дружина бувала в подружки. Там я її вперше і побачив, познайомився. Інна тоді вже закінчувала училище. Хоч помічав цю дівчину і раніше. Бувало, приїжджав велосипедом у Камінь–Каширський, а вона йшла якраз вулицею з навчання чи в якихось справах. Зустрічалися ми з нею не більш як пів року і вирішили поєднати свої долі. 23 червня 2002–го відгуляли весілля.

Жінку треба жаліти, цінувати: це ж який труд на ній — виносити, народити дітей. А зварити я й сам можу.

 Поки батьки Інни жили за океаном і тільки по телефону можна було з ними поспілкуватися («Ідіть, — кричали сусіди, в яких він був, — Америка дзвонить»), у молодого подружжя народилося вже п’ятеро дітей — Богдана, Ліана, Естер, Давид, Рахіль. Сім’я перебралася на той час у свою хату, яку звели поряд із батьківською. Тут з’явилося на світ ще четверо діток Матвійчуків — Тимофій, Мирослав, Ельвіна та найменший Єлісей, котрому зараз рік.

— Наші діти — то найдорожче, що в нас є, наше багатство, — каже Інна. — Бог дає сили — інакше б важко було справлятися з такою великою сім’єю. Старші доньки — уже помічниці. Пригадую, коли народжувалися одне за одним, то дехто в селі з мене сміявся: мовляв, щось дуже часто. А зараз завидки беруть: «Он які в тебе дівчата!»

— Після трьох доньок, — долучається до розмови Володимир, думали, що так і не дочекаємося синочка, тож коли народилася четверта дитина, і це був хлопчик, то дуже тішилися. А потім Бог дав і ще трьох синочків. Хоч, по правді, як ми одружилися, то я й сам хотів, аби зразу дівчата були, бо то ж помічниці для мами. Хочеться, щоб дружині легше було.

Оце «хочеться, щоб дружині легше було» не раз довелося почути. Володимир сказав і таке:

— Я ще був холостяком і якось поїхав на заробітки. Там з одним чоловіком розговорився про подружнє життя. І він розмірковував: «Якби вернути час, то я б ще раніше женився. Бо це ж так добре, коли батько молодий, сили має і може дітям допомогти». А одружувався той чоловік у 21 рік. І я так собі подумав: це ж дійсно добре замолоду піднімати дітей. І, одружившись так само у 21, ніколи не пошкодував, що не холостякував довго. Підростуть діти, сім’ї свої матимуть, про житло для них треба буде думати. Нам же батьки, зокрема Іннині, будучи в Америці, коштами допомагали збудувати дім.

— Вони дуже переживали, що мене тут саму покинули, — додає жінка. — Старалися, аби я не була чимось обділена чи скривджена. Виручало ще й те, що чоловік усе сам може зробити — за що не візьметься, то справиться. Уже наймати когось не треба і платити гроші.

«Чоловік у мене — найкращий»

Коли буваю в багатодітній сім’ї, то завжди хочеться почути, як починається тут день, якими турботами наповнений. Інна з цього приводу каже:

— Володя завжди раніше за мене встає, а я можу поспати довше, бо як діти ростуть, то і ніч буває перебита. Чоловік у мене — найкращий. Ніколи не чула від нього: «Чого ти спиш, а їсти не наварено?» Що є в холодильнику — те й поїсть і йде поратися по хазяйству. Коли зготую, то й добре.

Після таких слів на свою адресу Володимир говорить:

— Жінку треба жаліти, цінувати: це ж який труд на ній — виносити, народити дітей. А зварити я й сам можу — це для мене не проблема. Ще в дитинстві (ріс теж у багатодітній сім’ї) навчився млинці смажити і дотепер готую їх дітям за своїм рецептом. А вони смакують і прихвалюють.

А ще, виявляється, тато чипси «ну предобрі» робить — не встигає подавати, бо розходяться вмить. Благо — картопля не куплена, а на своєму городі вирощена. Мама ж найкращі помідори вирощує. Чоловік, як каже жінка, піде на грядку в пору їхнього дозрівання, зірве червонобокого, тут же з’їсть і похвалить її: «От яка у мене крепка господиня!» Хтось вважає це зайвим клопотом — це ж посадити помідори треба, доглянути, щоб фітофтора не знищила. Чи не простіше купити? А сімейство Матвійчуків переконане, що куплене, привозне — це зовсім не те.

 Ми зустрілися на прохання Інни в другій половині дня, бо в ліс по ягоди вона з дітьми зранку їздила. Прибувши трохи раніше призначеного часу, застала вдома Володимира з молодшими донькою й синами. Дружина зі старшими була на ягідних жнивах. І ось дочекалася: з дороги у двір завернув «фольксваген». Виявляється, жінка — ще й водій. Навчилася їздити ще тоді, як друга дитина, Ліана народилася — їй тоді було три місяці.

— Чоловік возив мене у Камінь–Каширський, — розповідає жінка, де я і вчилася, щоб одержати водійські права. Зразу не дуже хотіла, а тепер, коли б не машина, то не знаю, як би й було. То вже мої ноги. Посадила дітей — і поїхала чи то в райцентр при потребі, чи до лісу. «Фольксваген» наш уже старенький, непоказний, але справний — завжди додому довезе.

«Коли один одного розуміє, тоді все ладиться»

Сімнадцять років Інна й Володимир у парі. І зараз чоловік, згадуючи, як колись їхав на велосипеді в Камені–Каширському й звернув увагу на свою майбутню дружину, дякує долі, що їх звела.

— Я не раз говорив Інні: жодного дня не пошкодував, що зустрівся з нею й одружився. Вдячний їй за діточок…

Двоє людей з особливою теплотою говорять одне про одного, а це означає, що в їхніх стосунках є те, на чому тримається сім’я. З приводу цього Володимир сказав:

— Любов — найголовніше, вона все переможе.

Інна тут же додає:

— Коли одне одного розуміє, тоді все ладиться. А ще важливо вміти уступати, йти на компроміс.

 Я була, як ми кажемо, в простій сім’ї, де чоловік і дружина не проходили великої науки, аби освоїти всі премудрості й тонкощі сімейних стосунків. Але те, що довелося почути від цих людей, може послужити добрим уроком для багатьох навіть з університетськими дипломами чи добре проконсультованими психологами. Від того «найкращого чоловіка», як каже про Володимира Інна, прозвучали готові поради всім, хто хоче мати міцну, щасливу сім’ю:

— Сказати «люблю» — то мало. Треба так жити, щоб рідній людині з тобою було легко і добре. Коли ми тільки поженилися і залишилися в Житнівці самі, моїм помічником і порадником був дід Інни Яків — мудрий і знаний в селі чоловік. Він говорив: «Якщо ти хочеш комусь добре зробити, то ясно, що ущемляєш себе в чомусь, обмежуєш». Я, може, не зразу, але з часом зрозумів глибинний смисл цих слів: заради того, щоб дружині моїй добре жилося, я маю перш за все не про себе думати, якусь вигоду, а про неї — свою кохану, матір моїх дітей…

Так і старається жити чоловік. А його доброта і жертовність вертаються до нього бумерангом.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.