«Йди геть!» — ​крикнула мати, вказавши синові на двері

«А вже стриматись, щоб не бухати, не можу»

Вони сиділи на лавці в центрі Луцька, біля драмтеатру. «Друзі», — ​подумав я, сідаючи на другу частину спареної лави, аби «вбити» свій час: мій робочий день закінчився, а за попереднім записом до стоматолога — ​через годину.

До вух долітали уривки розмови Василя і Віктора (ми пізніше познайомилися). Тональність реплік першого, ледь сп’янілого, — ​гарячкова, імпульсивна, другого, тверезого, — ​спокійна, повчальна. Словом, те, що долинало до мене, зацікавило одразу. Обидва, особливо старший, час від часу позирали в мій бік. На Василеву пропозицію випити, я відповів, що спиртним не захоплююся і йому не раджу. «А я вже стриматись, щоб не бухати, не можу!» — ​крізь зуби прошепотів молодик розпачливо і безнадійно. Так зав’язалася розмова, точніше сповідь наркомана й алкоголіка.

… Василь народився в Черкасах, зростав в успішній сім’ї, яка мала чималі достатки, з його слів, лише пташиного молока бракувало. Батько — ​мільйонер, мати — ​домогосподарка. Та благополуччя тривало недовго — ​подружжя розлучилося. Василь переїхав до Луцька: батько купив дім на вулиці Львівській.

У 17, проживаючи в Черкасах, захопився гральними автоматами. З’явилися свої кошти — ​і чималі: отримував сотні гривень майже щодня, не знав, куди їх дівати. А де гроші, там і компанія дружків, пиятика, легковажні дівчата… Одружився. На жаль, прожили разом недовго, розлучилися: Мирослава не змогла змиритися з розгульним життям чоловіка. Син залишився напівсиротою при живому батькові…

— Отам твоє спасіння, — ​відповів я, показуючи рукою в бік Свято-Троїцького собору.

Якось, хильнувши добряче, вперше спробував у дружка наркотик. За мить опинився в полоні незвіданих досі ейфорії та кайфу. «Так звик до наркоти, — ​мовив схвильовано. — ​Під ранок почалася ломка всього тіла. Став боятися ночей. «Лікували» лише наступна доза порошку і горілка. Та ненадовго. Чи можна цьому зарадити?»

«Отам твоє спасіння, — ​відповів я, показуючи рукою в бік Свято–Троїцького собору. — ​Божа служба, сповідь — ​твій порятунок».

«Називаю цю жінку мамою, а вона мене — ​сином»

«І я йому те саме кажу», — ​втрутився в нашу розмову Віктор — ​другий хлопець, якого я спочатку сприйняв за Василевого друга. Познайомилися вони біля театру випадково. Отож я почув тоді ще одну сповідь. Теж відверту, але цілком протилежну.

… Вікторові йде дев’ятнадцятий. Свого батька юнак не знає. Він — ​із двійнят, яких мати відразу після народження залишила в Луцькому пологовому будинку (сестричку удочерило подружжя зі США). А Вітю, хворого на ДЦП (у хлопчика не функціонували повноцінно нога і рука), взяла під опіку Наталія Іванівна, чужа жінка, маючи шестеро своїх дітей. У будинку дитини малюк перебував до 3 років. Потім виховувався в дитбудинку «Сонечко», що в Ківерцях. У першому й другому класах навчався в Крупівській спеціалізованій школі–інтернаті, що в Луцькому районі. У третій клас пішов у Люблинецьку школу–інтернат Ковельського району, яку закінчив минулого року. 2018–го вступив до Луцького ПТУ № 6 на спеціальність «Оператор з обробки інформації та програмно­го забезпечення».

Наталія Іванівна, тепер знана бізнес–леді, допомагає юнакові. Вона доклала чимало зусиль, аби Віктор мав власне житло (зараз хлопець мешкає в однокімнатній квартирі в новобудові). Пані Наталя піклується передусім про його здоров’я. Санаторії, ортопедичне взуття, спортивні зали — ​це лише часточка її допомоги. Віктор називає жінку мамою, Наталія Іванівна юнака — ​сином.

Та рідну маму хлопцеві дуже хотілося побачити. Вона часто приходила в його сни, усміхаючись, ніжно торкалася хворої руки. Але в реальності сталося все навпаки. Коли Віктор, дізнавшись, де вона мешкає, переступив її поріг, жінка одразу, вказавши на двері, крикнула: «Іди геть!».

Попри стан свого здоров’я, хлопець вірить, що переможе хворобу. Він постійно займається лікувальною фізкультурою. «Я вже можу нормально ходити!» — ​випростався він гордо переді мною.

Допомагає Вікторові в усьому і віра в Бога: щонеділі юнак буває на службі в храмі. У силі ревної молитви переконували ми з ним Василя разом.

Моїх знань — ​і педагогічних, і психологічних, і світоглядних — ​виявилося недостатньо, щоб молодик усвідомив: ще не пізно вибратися йому із глухого кута.

«Заздрю тобі, — ​мовив Василь до Віктора. — ​Твоїй волі, вірі. Ти зробив себе. Я не зможу! Іду по пляшку». Він рвучко піднявся з лави і пішов, точніше побіг, у бік супермаркету.

Віктор залишив мені свій номер телефону, ми з ним зустрілися через декілька днів. Юнак докладніше розповів про себе, свої життєві плани. Зворушили його останні слова: «Мрію створити власну сім’ю». Хай бажання твоє, Вікторе, обов’язково збудеться!

Василь ГОЛЮК

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.