Складна штука - життя...
«Йди геть!» — крикнула мати, вказавши синові на двері
«Старий, присмалити маєш? — запитав мене молодик років 30 із цигаркою в тремтячій руці. Не дочекавшись відповіді, глянув у бік найближчого супермаркету: — Випити хочеш?» І відвів очі, в яких я встиг побачити і біль, і благання, і розпач… Так дивиться на людину бродячий пес
«А вже стриматись, щоб не бухати, не можу»
Вони сиділи на лавці в центрі Луцька, біля драмтеатру. «Друзі», — подумав я, сідаючи на другу частину спареної лави, аби «вбити» свій час: мій робочий день закінчився, а за попереднім записом до стоматолога — через годину.
До вух долітали уривки розмови Василя і Віктора (ми пізніше познайомилися). Тональність реплік першого, ледь сп’янілого, — гарячкова, імпульсивна, другого, тверезого, — спокійна, повчальна. Словом, те, що долинало до мене, зацікавило одразу. Обидва, особливо старший, час від часу позирали в мій бік. На Василеву пропозицію випити, я відповів, що спиртним не захоплююся і йому не раджу. «А я вже стриматись, щоб не бухати, не можу!» — крізь зуби прошепотів молодик розпачливо і безнадійно. Так зав’язалася розмова, точніше сповідь наркомана й алкоголіка.
… Василь народився в Черкасах, зростав в успішній сім’ї, яка мала чималі достатки, з його слів, лише пташиного молока бракувало. Батько — мільйонер, мати — домогосподарка. Та благополуччя тривало недовго — подружжя розлучилося. Василь переїхав до Луцька: батько купив дім на вулиці Львівській.
У 17, проживаючи в Черкасах, захопився гральними автоматами. З’явилися свої кошти — і чималі: отримував сотні гривень майже щодня, не знав, куди їх дівати. А де гроші, там і компанія дружків, пиятика, легковажні дівчата… Одружився. На жаль, прожили разом недовго, розлучилися: Мирослава не змогла змиритися з розгульним життям чоловіка. Син залишився напівсиротою при живому батькові…
— Отам твоє спасіння, — відповів я, показуючи рукою в бік Свято-Троїцького собору.
Якось, хильнувши добряче, вперше спробував у дружка наркотик. За мить опинився в полоні незвіданих досі ейфорії та кайфу. «Так звик до наркоти, — мовив схвильовано. — Під ранок почалася ломка всього тіла. Став боятися ночей. «Лікували» лише наступна доза порошку і горілка. Та ненадовго. Чи можна цьому зарадити?»
«Отам твоє спасіння, — відповів я, показуючи рукою в бік Свято–Троїцького собору. — Божа служба, сповідь — твій порятунок».
«Називаю цю жінку мамою, а вона мене — сином»
«І я йому те саме кажу», — втрутився в нашу розмову Віктор — другий хлопець, якого я спочатку сприйняв за Василевого друга. Познайомилися вони біля театру випадково. Отож я почув тоді ще одну сповідь. Теж відверту, але цілком протилежну.
… Вікторові йде дев’ятнадцятий. Свого батька юнак не знає. Він — із двійнят, яких мати відразу після народження залишила в Луцькому пологовому будинку (сестричку удочерило подружжя зі США). А Вітю, хворого на ДЦП (у хлопчика не функціонували повноцінно нога і рука), взяла під опіку Наталія Іванівна, чужа жінка, маючи шестеро своїх дітей. У будинку дитини малюк перебував до 3 років. Потім виховувався в дитбудинку «Сонечко», що в Ківерцях. У першому й другому класах навчався в Крупівській спеціалізованій школі–інтернаті, що в Луцькому районі. У третій клас пішов у Люблинецьку школу–інтернат Ковельського району, яку закінчив минулого року. 2018–го вступив до Луцького ПТУ № 6 на спеціальність «Оператор з обробки інформації та програмного забезпечення».
Наталія Іванівна, тепер знана бізнес–леді, допомагає юнакові. Вона доклала чимало зусиль, аби Віктор мав власне житло (зараз хлопець мешкає в однокімнатній квартирі в новобудові). Пані Наталя піклується передусім про його здоров’я. Санаторії, ортопедичне взуття, спортивні зали — це лише часточка її допомоги. Віктор називає жінку мамою, Наталія Іванівна юнака — сином.
Та рідну маму хлопцеві дуже хотілося побачити. Вона часто приходила в його сни, усміхаючись, ніжно торкалася хворої руки. Але в реальності сталося все навпаки. Коли Віктор, дізнавшись, де вона мешкає, переступив її поріг, жінка одразу, вказавши на двері, крикнула: «Іди геть!».
Попри стан свого здоров’я, хлопець вірить, що переможе хворобу. Він постійно займається лікувальною фізкультурою. «Я вже можу нормально ходити!» — випростався він гордо переді мною.
Допомагає Вікторові в усьому і віра в Бога: щонеділі юнак буває на службі в храмі. У силі ревної молитви переконували ми з ним Василя разом.
Моїх знань — і педагогічних, і психологічних, і світоглядних — виявилося недостатньо, щоб молодик усвідомив: ще не пізно вибратися йому із глухого кута.
«Заздрю тобі, — мовив Василь до Віктора. — Твоїй волі, вірі. Ти зробив себе. Я не зможу! Іду по пляшку». Він рвучко піднявся з лави і пішов, точніше побіг, у бік супермаркету.
Віктор залишив мені свій номер телефону, ми з ним зустрілися через декілька днів. Юнак докладніше розповів про себе, свої життєві плани. Зворушили його останні слова: «Мрію створити власну сім’ю». Хай бажання твоє, Вікторе, обов’язково збудеться!
Василь ГОЛЮК
