Осколок влучив у серце 4–літнього Петрика

Село Кути Локачинського району 17 липня далекого 1944–го здригнулося від страшного вибуху. На міні підірвалися дві жінки із синочками. Обох звали Петриками, і вони були ровесниками. Двоюрідним братикам виповнилося лише по 4 роки. Живим залишився тільки один — ​Петро Баранось, який і через 75 літ пригадує усі подробиці трагедії й намагається пояснити, для чого Господь зберіг йому життя

Утікали через мінне поле

— Хоч минуло стільки часу, але добре пам’ятаю всі деталі, — ​розпочинає нашу розмову Петро Павлович. — ​Я навіть намалював схему, як і де це сталося. Зараз вам покажу. Влітку 1944–го німецька лінія оборони проходила перед селом Кути. Солдати довго стояли в нас. Німецький офіцер всю зиму жив у нашій хаті. Коли радянська армія розпочала наступ з боку Колпитова, окупанти попередили місцевих жителів, що буде бій, і наказали вибиратися із села. Всі наші люди з худобою втекли в урочище Калиновець. Там сховалися в лісі.

За словами співрозмовника, у сусідньому Завидові також стояли німецькі війська, які, побачивши здалеку людей на підводах, стали обстрілювати беззахисних і переляканих селян. Може, вони подумали, що то наступають червоноармійці. Треба було якось рятуватися, бо в урочищі вже стало небезпечно та страшно.

— Тоді моя мама Степанида схопила мене за руку, а тітка Ольга Цупер — ​рідна батькова сестра — ​свого сина Петрика, він такого віку, як я, і стали втікати через окопи, — ​згадує пан Баранось. — ​Бо ж тривали бій, обстріл, паніка, над головою свистіли кулі. Перелякані матері хотіли спасти своїх дітей. Вони не знали, що всі поля навколо заміновані. Пам’ятаю, як ми перелізли через глибокий окоп. Тепер я розумію, що там на всій лінії оборони лежали німецькі міни–розтяжки… — ​чоловік на хвилинку замовк, адже пригадав найболісніший і найстрашніший момент свого життя.

Чоловік розповідає, що мама загиблого хлопчика тітка Ольга жила з ними. З війни не повернувся її чоловік, а єдиний син підірвався. Вона весь час згадувала ту трагедію.

— Тільки ми вибралися на поле, як рвонуло! Мою маму поранило, їй в ногу нагнало стільки осколків, що вони через 30 літ після війни ще виходили. Тітку Ольку не зачепило. А Петрику малесенький осколок, такий, як олівчик, влучив прямо в серце. Він одразу помер. Мені скалічило пальці на руці, зачепило голову й пробило ногу, — ​розповідає Петро Павлович.

Пораненого хлопчика занесли в сусіднє село Колпитів, там у якійсь клуні був радянський військово–польовий госпіталь, де йому зробили перев’язку. А наступного дня дядько Трохим фурою повіз його 50 кілометрів розбитими сільськими дорогами в Луцьк. У переповненій лікарні медик тільки оглянув дитину, рани обробили йодом і порадили промивати настоєм ромашки. Таке було лікування у воєнний час. До вечора вони повернулися в село. Рани зажили, але той день — ​17 липня 1944– го — ​він не забуде до смерті.

Чоловік розповідає, що мама загиблого хлопчика — тітка Ольга — жила з ними. З війни не повернувся її чоловік, а єдиний син підірвався. Вона весь час згадувала ту трагедію.

— Допомагала мене виховувати й мою молодшу сестру, — ​продовжує свої спогади пан Петро. — ​Вже на старості літ вона вийшла заміж за вдівця в село Защитів. Коли померла, то ми її забрали й поховали у Кутах, біля Петрика, як вона просила.

Став татом для двох дітей

Петро Павлович розповідає, як у шкільні роки зацікавився технікою. Спочатку був помічником, а незабаром, ще до армії, вже самостійно працював комбайнером у колгоспі. На трудодні заробив 2 центнери зерна. Мама була щаслива, бо син став годувальником, адже батько помер, коли юнакові виповнилося 17. Після 3–річної служби працював у «Сільгосптехніці». Жив у Кутах, зводив власний будинок.

Цікавлюся в Петра Павловича, як він зустрівся й познайомився з майбутньою дружиною Олександрою.

— Я женився аж у 42, — ​відповідає чоловік. І тут до нашої розмови приєднується його половинка, яка сиділа біля пана Петра.

— Про моє драматичне життя можна книжку написати, — ​каже Олександра Олександрівна. — ​Родом я із села Конюхи, 1947 року народження. Жила з мамою і молодшим братом. Росли без батька. Він працював бухгалтером у колгоспі в Крухиничах, там виявили розтрату й усе «повісили» на нього. Засудили на 25 літ.

Дівчина після школи збиралася з подругами на Нововолинську бавовнопрядильну фабрику. Але випускниць не прийняли, зате заагітували їхати на ударну комсомольську будову в місто Кременчук Полтавської області. Там якраз зводили нафтопереробний завод. Через чотири роки вона повернулася на Волинь.

— Брат служив у Чехословаччині, коли туди якраз ввели війська Варшавського договору. А мама–сердечниця залишилася сама, — ​пояснює жінка, — ​і я мусила бути біля неї. Мене з Кременчука не хотіли відпускати. Приїхала в село, закінчила курси продавців і пішла в торгівлю. Одну зміну відпрацювала в Конюхах у чайній, другу — ​у селі Білопіль у буфеті, а потім привезли мене в Кути. Як з’ясувалося — ​на все життя. До цього я тут ніколи не була. Познайомилася із чоловіком, вийшла заміж, народила двох дітей. Прожили ми разом сім років. Сталася трагедія: мій перший чоловік у 1977–му застрелився. Дуже важко було те все пережити. Отак у 29 літ я стала вдовою. Жила біля свекра й свекрухи з маленькими дочкою й сином.

За словами жінки, Петро Павлович підхід до дітей знайшов раніше, як до неї. Брав покататися хлопчака на тракторі. Для Саші він став своїм. Синові хотілося чоловічої ласки.

— У серпні 1982 року ми одружилися й із тих пір живемо разом, — ​продовжує пані Олександра. — ​Дочка тоді ходила в четвертий клас, а син — ​у другий. Петро дуже добрий, виховав дітей, які для нього стали рідними. Лариса й Саша звертаються до чоловіка «тато». Він їх виростив, справили два весілля. Маємо онуків і вже тішимося правнуком Ярославом.

…З Петром Павловичем та його дружиною їдемо на сільський цвинтар. Він підходить до могили свого двоюрідного братика, назавжди 4–річного Петра Цупера, поправляє стрічку на пам’ятнику:

— Поряд міг би і я лежати. Але, видно, у Господа стосовно мене був інший план. Ми були разом із Петриком. Для чогось Бог залишив мене жити. Тільки з часом я це зрозумів. І вже 75 літ святкую свій другий день народження.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.