У кімнатах нас зустрічали усміхнені підопічні.
І пішла бабуся в «дитсадок»
У Територіальному центрі для обслуговування одиноких громадян, що в селі Льотниче Володимир–Волинського району, знайшли прихисток 30 немічних стареньких
Повз цей ошатний двоповерховий будинок із гарно облаштованою територією ми спершу проїхали. Сприйняли за дитсадок. Як дізналися, тут колись і справді він був. А з 2006–го його переобладнали під Територіальний центр для обслуговування одиноких і престарілих громадян. Його директор Любов Столярчук розповіла, що заклад обслуговує та надає послуги людям, які опинилися у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги. Тут функціонують три відділення: соціальної допомоги вдома, соціально–побутової адаптації і постійного проживання. Заклад — на державному утриманні. Однак старенькі, котрі тут постійно мешкають, віддають 75 відсотків пенсії на власне обслуговування. Директору закладу ми звалилися, як сніг на голову. Про візит не повідомляли, але всюди був ідеальний порядок і навіть не відчувався той специфічний запах старості, властивий притулкам для немічних, хоча й тут є 18 осіб, прикутих до ліжка.
У Терцентрі — комфортні умови для жильців. Усюди — сучасний ремонт, енергозберігаючі вікна, хороші меблі, плазмовий телевізор… Приємно здивувала й кухня. Тут усе блищить — посуд, плита, мийка…
— А це їдальня, — веде екскурсію закладом Любов Столярчук. — Столи у нас старенькі, але хочемо замінити їх. Є холодильник для підопічних, куди можуть покласти їжу. Поряд — ларьок, де купують, що захочуть. Ходять і в село до магазину.
Директору закладу ми звалилися, як сніг на голову. Про візит не повідомляли, але всюди був ідеальний порядок.
Звернула увагу, що в коридорах на стінах багато вишивок. Як з’ясувалося, це роботи мешканців. Є вони і в кімнатах. В одній із них, в яку ми зайшли, мешкає четверо жіночок. У кожної своя дорога до Територіального центру.
— Ось колишня медсестра Ніна, — знайомить директорка закладу із жвавою жіночкою, котра щось розповідала своїм сусідкам. А поряд із нею — Аня. Вона після інсульту. Ніна допомагає їй стати на ноги. Змушує сідати, рухатися.
Ніна Мисник каже, що не сподівалася так доживати віку. Але померли сини, захворіла, потрапила до лікарні. Тож вирішила жити тут. Її сусідка перебуває у Територіальному центрі на платній основі. Попросила внучку після інсульту, з котрою жила, привезти сюди.
— Я ж, як мала дитина, за мною потрібен догляд, а в неї на руках немовля, — пояснює своє рішення. — А тут мені добре — і поговорити є з ким, і доглядають. Нікуди звідси не піду.
У сусідній кімнаті — двоє жінок. 80–літня бабуся Фрося не бачить і не чує, сусідка — трохи молодша.
— Я проти Фросі — молодьож, — каже жартома, посміхаючись, пані Тамара. — Мені тільки 77.
— Жінки, — розповідає Любов Столярчук, — здружилися. Тамара Андріївна опікає сусідку, читає їй книжки.
Ще одна кімната — велика і світла. Тут мешкають кілька одиноких жіночок. Серед них дві подруги, які, за словами директорки, жити одна без одної не можуть. Варвара Стрільчук колись працювала у колгоспі на фермі й дописувала до володимир–волинської районної газети «Слово правди».
— Вона й досі активістка, співає, вірші читає на свята, — хвалиться подруга.
Пані Варвара знає гіркий смак самотності.
— Заміж не виходила. Дітей і родичів не маю, — каже. — Після кількох інсультів не могла давати собі ради, тому й переїхала сюди. Не шкодую. Люди тут добрі.
На другому поверсі живуть ті, хто може ходити. У вітальні з шикарним каміном і м’якими меблями ми зустріли жвавого і веселого дідуся. Всеволоду Тихонюку — 82. Він охоче розповідав про свою молодість, нагороди за працю. Жив, як каже, не бідуючи, тішився сім’єю. Але поховав доньку, дружину, а потім — другу, залишився один у хаті. Є внук, але в нього своє життя. Порадившись із сестрою, вирішив поселитися в Територіальному центрі.
— Тут мені добре, — говорить дідусь, — я доглянутий, нагодований.
— Він у нас ще на кавалерку ходить у сусідню кімнату, — каже Любов Столярчук. — Трохи був прихворів, возили до Володимира, до лікарів.
До речі, у Терцентрі є і власні медики. За станом здоров’я мешканців стежать дві медсестри і лікар. У медкабінеті старенькі отримують необхідні ін’єкції, різні процедури. Його працівники розповіли, що мають усі необхідні медикаменти для надання першої допомоги. Щомісяця їх поновлюють. А влітку заготовляють лікувальні трави для чаїв.
За словами директорки, продукти харчування закуповують на тендерах. Допомагають спонсори. Торік, скажімо, Зимненський монастир забезпечив фруктами. Не відмовляють у допомозі й місцеві підприємці.
Щоб урізноманітнити життя стареньких, у Територіальному центрі організовують різноманітні заходи. До підопічних приходять з концертами учні місцевої школи, а у святкові дні Божу службу проводить священник.
...Покидаючи заклад, звернули увагу на дідуся, котрий сидів у альтанці, насолоджуючись теплом. Він не має ні фінансових, ні побутових проблем. І головне — не почуває себе одиноким і покинутим. Люди, які працюють тут, піклуються про нього, намагаються робити усе, щоб відведені йому Всевишнім дні були безтурботними.
