А від електрики удень тітка–українка в Італії відмовилась!
У місті Брешія сестра живе в симпатичному чотириповерховому будинку десь на 20 квартир. Його територія повністю обгороджена, кожен має своє власне місце для паркування, мешканці перших поверхів — ще й клаптик газону чи городу — кому що подобається, а жителі найвищого поверху можуть похвалитись великою терасою, площа якої така ж, як і житлових метрів квадратних (при українських порядках її, звісно, засклили б, але там за такі справи карають)
Тож хоч будинок і багатоквартирний, але нема відчуття «мурашника» і кам’яних джунглів. Більша частина міста забудована саме такими кількаповерховими домами, попри те, що Брешія за населенням співмірна з Луцьком. Великих багатоквартирних житлових будинків на 9 і більше поверхів я там нарахував аж два. Зрозуміло, що висотки — це дешевше у будівництві та обслуговуванні, бо живе більше людей, але вони програють у комфорті. Італійці вибрали комфорт.
Приблизно раз у рік відбуваються збори мешканців будинку, де приймаються рішення щодо його утримання. Ніхто не йде у міську раду просити перекрити дах чи поміняти труби. На все у своєму будинку складаються самі. Таке собі тамтешнє ОСББ. І тут можуть кипіти справжні італійські пристрасті, коли управителю розкажуть, який він хапуга, а сусідці згадають річної давності образу. Але все одно до спільного знаменника треба приходити. Наприклад, на останньому зібранні прийняли рішення про фарбування фасаду, хоч за нашими та навіть тамтешніми мірками стіни ще не виглядали облупленими. На це з кожної квартири треба було виділити чималу суму — більшу, як середня зарплата в країні, яка там становить 1300 євро. Хто не може одразу заплатити — розбили внесок на частини, щоб оплачувати протягом кількох місяців. Але мусиш розкошелитись. Зате тепер будинок — як лялька, і такі туристи, як я, прицмокують, дивлячись на нього — як же ж то добре живуть ті італійці!
У сестри в квартирі стоїть аж 5 сміттєвих баків — на різні види відходів. Для зручності вони — різних кольорів. Біля будинку так само кілька контейнерів різних кольорів — знаєш, сміття з якого бака куди викинути. А спільний контейнер для дрібного непотребу та органіки — на замку. Доступ до нього мають лише ті, хто платить за вивезення побутових відходів. Словом, на халяву навіть сміття не викинеш. До речі, недалеко за містом при дорозі помітив рукотворні горби з якимось трубами, що з них стирчать. Пояснили, що це — сміттєзвалище, з якого добувають газ.
На загал, якщо брати співвідношення цін на комуналку та середню зарплату і пенсії (мінімальна — 700 євро), то італійці себе почувають набагато краще, ніж українці. Але все одно економлять…
Тітка, яка теж уже давно в Італії, має спеціальний дешевший вечірній тариф на електрику. Але платить за ним лише в тому разі, якщо не перевищить якийсь мікроскопічний ліміт на світло удень, тобто фактично відмовилась від використання електрики у світлову пору доби. Що, втім, для працюючої людини, яка впродовж дня перебуває на роботі, неважко.
Їхав дивитись на красоти Італії. Ця країна справді вражає, і неабияк. Але зовнішня приваба, якою так захоплюються туристи, не дається просто так, — за нею продумані зусилля та відповідальність самих італійців. Ну і тамтешніх українців, які, здається, добре вписалися в італійські реалії…
