«Життя, витрачене на гонитву за втіхами, не дає задоволення», – писав у студентські роки майбутній учений.
Теофіла Яновського пацієнти називали «святим лікарем»
Він був одним із фундаторів вітчизняної пульмонології, нефрології, фтизіатрії, клінічної фармакології та низки інших галузей. Надавав Нобелівському комітетові рецензії на праці кандидатів на найвищу відзнаку в галузі медицини і фізіології. Але, будучи видатним науковцем, не шкодував сил і часу, щоб рятувати нужденних
Не відмовив і покійниці-гімназистці…
Із 1903 року, від того часу, як на дверях будиночка на Андріївському узвозі з’явилася табличка «Лікар Теофіл Гаврилович Яновський. Внутрішні хвороби», його адреса стала відомою багатьом жителям столиці. Особливо — малозабезпеченим, яких господар помешкання безплатно обстежував, консультував, лікував. Дотримувався також правила не брати грошей зі своїх колег, учителів та учнів, зі священнослужителів усіх конфесій. Після викликів частенько повертався додому не тільки без гонорару, а й без грошей, які в нього були із собою. Бо залишав їх під подушкою хворого на ліки чи харчі. А бувало, поштою анонімно надсилав допомогу пацієнтам.
«Розпочати особисте, егоїстичне життя й заплющити очі щодо інших — я не можу; не можу не тому, що я добрий, а тому, що інакше чинити несправедливо», — писав молодий Теофіл Яновський у листі до своєї майбутньої дружини.
Популярність лікаря, який умів рятувати навіть найважчих хворих, незабаром вийшла далеко за межі Києва: він часто виїжджав на консультації у провінцію і до багатьох міст України. Дехто спеціально купував квиток у купе з професором Яновським, щоб познайомитися, поспілкуватися. На станціях його зустрічали люди, які просили Теофіла Гавриловича оглянути їх і проконсультувати. У столиці візники знали знаменитого терапевта в обличчя, відмовлялися брати з нього гроші. Через те він намагався по можливості добиратися до хворих пішки.
Збереглися спогади, що якось на лікаря, який пізно ввечері повертався додому, напали грабіжники, забрали усе, що мав при собі, зокрема стетоскоп, блокнот з адресами пацієнтів і печатку з прізвищем, яку ставив на рецептах. Та на ранок Теофіл Гаврилович знайшов ці речі й гаманець на порозі дому, а поруч —папірець з вибаченням. А ще сучасники згадували, що нова табличка на його дверях — «Доктор медицини Т. Г. Яновський» — не «прижилася», адже люди стукали у двері й питали: «А де подівся лікар?»
Серед спогадів є просто містичні історії. Теофіл Гаврилович згадував, що якось до нього звернулася юна гімназистка, аби допоміг її хворій матері. Після прийому надвечір поїхав за вказаною адресою в один із глухих закутків Подолу. Двері були відчинені, і він вільно зайшов у квартиру, де лежала недужа. На стіні висів портрет тієї дівчини, що приходила вранці. У тій самій коричневій сукенці, з білою пелериною… Коли Яновський пояснив жінці, що прибув на прохання її дочки, хвора вражено вигукнула: «Цього не може бути. Вона померла рівно рік тому…»
А міг стати Нобелівським лауреатом…
Народився Теофіл Яновський в селі Миньківці Новоушицької волості Подільської губернії (нині Хмельницька область) у багатодітній сім’ї службовця. Його батько Гаврило Іванович закінчив Головний педагогічний інститут у Петербурзі, працював в управлінні державного майна. На початку 1870–го родина Яновських переїхала до Вінниці, а десятирічний Теофіл вирушив до Києва навчатися.
Коли хлопець перейшов у 6–й клас 3–ї Київської гімназії, то сам почав давати уроки учням, аби допомагати батькам. Шкільні товариші згадували, що юнак був обдарованим і мав надзвичайну пам’ять. До речі, Микола Гоголь був родичем Яновських.
Закінчивши у 1884 році з відзнакою медичний факультет Київського університету, Теофіл починав кар’єру як безоплатний позаштатний ординатор шпитальної клініки. А через кілька літ 30-літній київський терапевт Яновський у докторській дисертації вперше заявив про бактерицидну дію ультрафіолетових променів на паличку черевного тифу. У нашій медицині до того бактеріологія практично не була розвинута. І саме Яновський згодом став одним з ініціаторів створення Бактеріологічного інституту в Києві.
Він перший поставив прижиттєвий діагноз інфаркту легені. Але дослідження Яновського залишилося відомим лише його учням та колегам, бо вчений офіційно не заявляв про цей факт.
А до того він стажувався у Парижі й Берліні в інститутах знаменитих Луї Пастера, Рудольфа Вірхова. Знав німецьку й французьку мови так, що вільно читав в оригіналі наукові праці, вдосконалював англійську.
Його професійні здібності здавалися необмеженими. Він перший поставив прижиттєвий діагноз інфаркту легені. Але дослідження Яновського залишилося відомим лише його учням та колегам, бо вчений офіційно не заявляв про цей факт. Як і про своє рішення застосувати проти хімічних опіків стравоходу подрібнені надниркові залози рогатої худоби. Воно дало чудовий результат і, як виявилося, було геніальним. Через 30 років Едуард Кендалл зробить гучне відкриття про надниркові залози й отримає Нобелівську премію. Якби Яновський продовжував досліджувати цю тему, його чекали б успіх і слава. Але для нього на першому місці були хворі, яких він успішно рятував від туберкульозу, інших важких інфекційних хвороб.
В останню путь його проводжав увесь Київ
У 1904 році академік Теофіл Яновський у лісі неподалік Києва облюбував місце для кліматолікування хворих на туберкульоз. У новозбудованому санаторії серед перших пацієнтів була і його донька, яка страждала від сухот. Багаті тут платили, а бідні лікувались за рахунок благодійного фонду Яновського.
На початку Першої світової війни Теофіл Гаврилович працював в осередках епідемій як лікар. Під час погромів він переховував у своєму погребі євреїв — і ніхто не видав його.
Після Жовтневого перевороту 1917 року видатний медик писав: «Не знаю, щось неладно все. Життя стає мені не під силу…» Він працював, викладав, займався науковою роботою, але відчуття біди не полишало. І воно справджувалося: один за одним померли найближчі рідні — онук, донька, дружина. Здоров’я підводило щораз більше і главу родини.
Інсульт стався на захисті дисертації учня вченого. До свого стану Яновський поставився спокійно: «Добре, коли це так». Лікуватися відмовився. Багато колишніх пацієнтів приходили до його дому, сподіваючись почути, що господар одужує. Але 8 липня 1928 року 68–літній Теофіл Яновський помер.
Згадували, що в останню путь його проводжав увесь Київ. Люди встеляли дорогу ліліями. Ці квіти, які символізують духовну чистоту, вирізьблені й на кам’яній плиті на могилі Яновського.
А через дев’ять років його старшого сина Віктора репресують і замордують у ГУЛАГу… Молодший Михайло, рятуючись, виїде за кордон і там загине. Родина вченого була знищена під корінь. Але в Києві досі ходять легенди про «святого лікаря». Таке не підлягає забуттю. Ім’я Яновського носить Національний інститут фтизіатрії і пульмонології.
Оксана КРАВЧЕНКО.
