Ігумен Никодим: «Для діток треба підібрати особливі слова, аби їхні серця наповнювалися добротою».
До служіння Богу привели 118 сходинок до дзвонів Свято-Троїцького собору
Якби мені, далекому від церкви, хтось раніше сказав, що моїм духівником і другом стане монах, я вкрай здивувався б. А насправді так у моєму житті й сталося. Чому і як — тема окрема. А розповідь моя про життєвий шлях і діяльність, духовні та моральні орієнтири настоятеля Луцького Хресто–Воздвиженського братського чоловічого монастиря отця Никодима (у миру Павла Смілого)
З уроків утікав… до храму
Павлик (так назвали його на честь діда) ріс допитливим хлопчиком, щоправда, мовби дорослішим за однолітків. Тата трирічному малюкові замінив дідусь, котрий упродовж багатьох літ був йому і наставником, і справжнім другом. Хлопчика любила вся рідня. А ще — сусідки, літні жінки. Мама через зайнятість на роботі часто залишала Павлика на них. І син горнувся до старших, вслухався в їхні життєві розповіді та повчання. Оцей «університет» і формував його світогляд і не раз потім виручав у непростих ситуаціях.
— Проживали ми неподалік центру міста, — розповідає Людмила Павлівна, мама ігумена. — Проходимо якось біля Свято–Троїцького собору, і я вирішила показати
3–літньому синові храм — саме йшла Божа служба. Не зогледілася, як Павлика випустила з поля зору, мов крізь землю провалився. Почала шукати — ні сліду сина. Неподалік, бачу, віряни б’ють поклони. Сидить мій хлопчик біля них і теж… прикладає лоб до долівки — лишень повернутий у протилежний бік.
Навчався Павло в обласному центрі (школах № 1 та № 9). З однолітками йому не завжди було цікаво: він і далі горнувся до старших. Із 7–го класу не раз пропускав уроки. Учителі вже знали: підліток у соборі.
Зачарували Павла передусім дзвони храму. Він всотував їхню неповторну небесну силу та музику, які слухало місто завдяки дзвонареві Василю Шепелюку. Знайомство з ним переросло в міцну дружбу. Допомагав немічному чоловікові дзвонити. Отож, перші ази дзвонарства Павло отримав від нього. І дуже хотілося стати професійним дзвонарем.
118 сходинок до дзвонів собору — перші щаблі його духовного зростання. Із жахом уранці прокидався, коли просипав і не міг вчасно піднятися на дзвіницю. Лишила глибокий слід у пам’яті Павла і приязна дружба із трохи старшим за віком семінаристом Костянтином, який проживав із ним в одному дворі (до слова, отець Сергій нині служить у Києво–Печерській лаврі).
«Ви могли стати окрасою оперних сцен світу!» — сказав я. «Служу Богові», — відповів твердо і лаконічно чернець.
Павло довідався, що в Мінську є школа дзвонарів. Навчатися в ній стало заповітною мрією юнака. Тож, заваливши свідомо вступні екзамени в університеті (цим дуже засмутив маму), поїхав у столицю Білорусі у школу дзвонарів, де навчався чотири місяці. Водночас вступив на заочний відділ Луцької духовної семінарії. Повернувшись із Мінська, перебував у Жидичинському чоловічому монастирі на послусі (роботи, які за монастирським статутом повинні виконувати всі монахи. — Ред.).
Думка стати ченцем визрівала в Павла з 15–літнього віку. Не таївся з нею від мами та рідних, які все ж гадали, що хлопець передумає, не обере нелегкий подвижницький шлях. У серпні 2006–го 18–річного юнака постригли в чернецтво. Мама, дідусь, усі рідні зрозуміли прагнення Павла, бо дуже любили хлопця.
Сльоза за нас, роз’єднаних і грішних
У бесідах зі мною отець Никодим наголошує: ченці люблять Господа всім серцем, а це означає, що в служінні Йому монахи схожі на ангелів. «Вони, мов солдати на передовій», — сказав одного разу ігумен.
Отець Никодим служив 10 літ у Жидичинському чоловічому монастирі, який фактично постав із руїн. Надзвичайно складним був цей період. Приміщення старої школи, у якому зводили обитель, було напівзруйнованим. Відновлювали все з нуля. Тодішня українська влада не виділяла коштів на храми. Допомагали люди — хто продуктами, хто копійкою… Ченці мали город, який самі ж і обробляли. Нині монастир є окрасою Жидичина.
Чотири місяці отець Никодим служив у Михайлівському монастирі, що в Києві (саме ця обитель під час Революції гідності прихистила у своїх стінах протестувальників, зберігши не одному з них життя). Нині ігумен Никодим є настоятелем Луцького Хресто–Воздвиженського братського чоловічого монастиря. Роботи і тут — непочатий край. На часі передача монастиреві приміщень, які належать державному заповіднику. І передусім — покращення побутових умов ченців, чимало з яких є викладачами Волинської духовної академії (у тому числі й отець Никодим). Усе це потребує значних коштів.
У вересні минулого року мені пощастило побувати в Жидичинському чоловічому монастирі на урочистому богослужінні в честь Успіння Богородиці. Тоді мені здалося, що голос отця — володіє надзвичайно сильним та прекрасним тембром — чула в небесах Божа Мати. «Ви могли стати окрасою оперних сцен світу!» — сказав я. «Служу Богові», — відповів твердо і лаконічно чернець.
Править намісник у Свято–Василівському жіночому монастирі, що в Луцьку, та щонеділі в церкві Іоанна Богослова ХІІ століття, розкопаній посеред Луцького замку. Підземелля слугує і музеєм, і храмом.
Править намісник у Свято–Василівському жіночому монастирі, що в Луцьку, та щонеділі в церкві Іоанна Богослова ХІІ століття, розкопаній посеред Луцького замку. Підземелля слугує і музеєм, і храмом.
…Прокидаюся в неділю рано–вранці й не можу дочекатися зустрічі зі словом Божим, яке проповідує чернець. Отець Никодим, глибоко обізнаний з історією релігії, роз’яснює вірянам сторінки Святого Письма. Інколи під час проповіді намісник розчулюється. Якось, стоячи навпроти нього, у відблиску свічок я побачив в очах ченця велику сльозу, яка викотилася не на його обличчя, а ніби вглиб. Сльозу за всіх нас, роз’єднаних і грішних…
Василь ГОЛЮК.
