«Я тут удома. І мені тут ЛУЦЬКО»

«Час уповільнений до зустрічі в оф-лайні…»

Час уповільнений

до зустрічі в оф-лайні.

По всіх потопах –

допотопний час.

І надто православні

сповідальні

між кірх, костьолів,

синагог, кенас.

Анахронічний брук

центральних вулиць —

по ньому ще так тихо

ходить дощ.

Кликун із бронзи

кревний як прибулець

серед неоново-кленових

площ.

І Замок має ятку

на базарі —

справляє крам туристам

з перших рук.

І тварі, і примарі –

тут по парі.

Стир вигинається

у інстаграмний лук

Тарас і Леся

сплутали локації,

вино в кав’ярнях п’ється

і вірші.

Не місто, а суцільна

провокація,

і стільки всього

нуртиться в душі.

І стільки простору —

що вибухають крила,

а розминутись –

аж ніяк — ​завузько!

Куди б я звідси тільки

не ходила —

Я тут удома.

І мені тут ЛУЦЬКО.

 

«Мої всі дерева корінням вростали в криївки…»

Мої всі дерева корінням вростали в криївки.

Птахи мої всі у вирій літали в Сибір.

Чи цього не досить?

Я ж не взялася нізвідки,

щоб чути на кожен сердечний удар — ​«перебір»?

Усі сорочки мої, білим по білому шиті,

доношував хтось негидливий — ​із зайд.

Мої сіни і сни ставали чужинсько-обжиті,

і адреси нові хтось писав в документах як гайд.

І Вісла текла не тією країною раптом — ​

і лишитися — ​зміг лише той, хто вчасно помер.

То як мені зараз заприязнитися з катом?

Як набути мені цих толерантних манер?

Як розкуркулене жито в’язати у дідух?

Як розкрутити спіралі зворотно від Крут?

Родимки переродилися в рани навиліт.

І кричить на все горло кожен колись глухий кут.

Як мені бути із мореним голодом спадком?

Дивом зцілілим хребтом, що трима родовід?

Як мені зараз вдавати, що все у порядку?

Як мені совість свою перебредати убрід?

Як лікувати розстріляні фото в альбомі?

Як закатовані стерти з могил імена?

Як їм таким відважним і безборонним

раптом сказати, що це не моя війна?

Як маю вМОВкнути? Зрадити? Й на задвірки?

Як же укласти з байдужістю цей договір?

Усі ж мої сосни корінням вростали в криївки.

Птахи ж мої всі у вирій літали в Сибір.

 

«Місяць серпує сузір’я під самий корінь…»

Місяць серпує сузір’я під самий корінь,

небо – колюче, наче твоя щока,

слово сХВИЛьоване б’ється, як піна об камінь –

липень минувся, долоня ж досі липка.

Місяць як таймер, заведений на розлуку,

завтра минеться нагода пробачити все.

Літо шалена від-пустка: пусти мою руку,

за кілька днів прочитаєш в фейбуці про це.

 

«Тезкою свого ж імені»

Коли б ти хукав на свої пальці

перед кожним звертанням до мене «кохана»,

я ховала б під ремінець твого часу свій пульс.

Я видихала б частіше, ніж промивають стріляні рани,

якби ти хоч раз зізнався мені: боюсь.

 

Якби ти лишав свій броньований сміх за порогом розмови,

я стелила б тобі найніжніші слова простирадл,

я злизала б як пес найвірніший всі інтриги і змови

зі спини твоєї ба й запах майбутніх зрад.

 

Коли б ти наважився звести з імені свого шиплячі,

я навчилася б чути тебе по самих лапках,

я усі доторки переліпила б на терпкі і терплячі,

тільки б ти залишав свою глину мені на руках.

 

Якби ти зголив зодіак і стерню цілувати дав мені,

я згорнула б нехитрий свій крам у одну із думок.

Я б прийшла у твій храм. Тезкою свого ж імені.

І жодних умов. І тільки коротке: ок.

 

«Ходжу по снах твоїх, як по дахах…»

Ходжу по снах твоїх, як по дахах

чужих будинків.

Як добре, що я кішка, а не птах.

І що не жінка.

Бо якби птах – то я б хотіла неба.

Чи кубельце.

А якби жінка – то хіба тебе.

Й з тобою – все це.

Як добре чути лапами твій страх –

де я ночую.

Десь? Чи у піддашші світу

при зірках?

Та я не чую.

Спиш. Я у сні. Твоя і нічия.

І я так можу:

приходжу в ніч – висока течія,

а вранці схОджу.

Несу, мов мишу, місяць у зубах,

як цінну здобич.

У сни свої у спільних подушках

мене проводиш.

Ходжу по снах отих, як по дахах

чужих будинків.

Як добре, що я кішка, а не птах.

І що не жінка.