Завдяки таким патріотам українська земля не буде пустелею.
У Володимира Новчука біля хати — свій ліс
Це ж яким потрібно бути оптимістом, щоб у 75 літ почати садити дерева. У селі Білопіль Локачинського району навпроти кладовища на піщано–крейдяному пагорбі понад дорогою росте рукотворний ліс. Посадив його і доглядає місцевий ентузіаст і природолюб, наш уважний читач та передплатник 89–річний Володимир Новчук
Разом із господарем ідемо в посадку, яка розпочинається відразу за його городом.
— Понімаєш, сильно природу люблю, — пояснює чоловік. — Ото й узявся вирощувати дерева. Вони мені додають енергії, бо сил стає все менше. А так ще можу 50 грам випити і далі працюю, — ділиться він рецептом довголіття. — Ще все роблю, навіть траву кошу. Маю добру кобилу, такої ні в кого в селі немає. Ото поки ходжу по землі, то буду садити ліс, — запевняє мене селянин.
— Як ти думаєш, скільки мені років? — несподівано цікавиться Володимир Новчук і хитро мружиться. — Ніколи не вгадаєш.
— Десь літ 75, — обережно відповідаю.
— А вже прожив восемдесят девіть, — урочисто заявляє й радісно усміхається своїм одним зубом дід Володимир. — Я тридцятого року народження. У нашому селі ще тільки двоє старших за мене залишилося. За совєтів працював завскладом. Пережив 8 голів колгоспу та 6 головних бухгалтерів. У мене 52 роки трудового стажу.
З паном Володимиром зупиняємося серед високих дерев, і він пояснює, що ця земля над дорогою, площею більше гектара, за Польщі належала його дідові. Раніше на ній росли бур’яни, які він постійно косив. А якось вирішив, що добре було б лісу тут бути. Все розпочалося із 4 рядків сосен. Шукав саджанці на полях і привозив коником. Вони добре вкоренилися. А далі пішло: ялини, берези, горіхи. Скраю кілька літ тому посадив 190 дубочків. Володимир Новчук обгородив усю територію, щоб не лізла худоба й не робила шкоди.
Шукав саджанці на полях і привозив коником. Вони добре вкоренилися. А далі пішло: ялини, берези, горіхи.
— Уже моєму лісу штирнадцять років, — продовжує екскурсію селянин і показує: — Бачите, як вигналися до неба мої перші сосни. Люблю зранку посидіти, подихати повітрям. Легше на душі робиться. Того року тутика було стільки маслюків, — хвалиться дідусь, — рано позбирав, а вони до вечора знову виросли. А цього літа щось немає, видно, сильна спека й гриби не хочуть із землі вилазити, — пояснює Володимир Михайлович.
Цікавлюся, скільки він висадив саджанців.
— А хто ж їх щитав, — відповідає білопільський природолюб. — Викопував із корінням і землею. Кажуть, що в мене легка рука. Навіть на цьому крейдяному й глиняному горбі все росте. Тільки подивіться, нічого не сохне, все приймається. І земля не гуляє, і, може, мене хтось згадає колись добрим словом.
У посадці дід Володимир зробив стіл і лавки, є місце для відпочинку чималої компанії.
— Приходять хлопці, іменини справляють. У мене одна умова — прибрати за собою й дерев не ламати, — пояснює господар лісу. — Якщо буду мати здоров’я, то навесні ще посаджу. Бачите, там скраю є трохи вільної площі.
Володимир Михайлович пригощає смачним холодним квасом, зробленим із березового соку.
— Це вже з мого лісу, — гордо пояснює селянин–трудівник Володимир Новчук, який не говорить пафосних слів про любов до України, а садить дерева, щоб рідна земля не стала пустелею.
