У Володимира Новчука біля хати — ​свій ліс

Разом із господарем ідемо в посадку, яка розпочинається відразу за його городом.

— Понімаєш, сильно природу люблю, — ​пояснює чоловік. — ​Ото й узявся вирощувати дерева. Вони мені додають енергії, бо сил стає все менше. А так ще можу 50 грам випити і далі працюю, — ​ділиться він рецептом довголіття. — ​Ще все роблю, навіть траву кошу. Маю добру кобилу, такої ні в кого в селі немає. Ото поки ходжу по землі, то буду садити ліс, — ​запевняє мене селянин.

— Як ти думаєш, скільки мені років? — ​несподівано цікавиться Володимир Новчук і хитро мружиться. — ​Ніколи не вгадаєш.

— Десь літ 75, — ​обережно відповідаю.

— А вже прожив восемдесят девіть, — ​урочисто заявляє й радісно усміхається своїм одним зубом дід Володимир. — ​Я тридцятого року народження. У нашому селі ще тільки двоє старших за мене залишилося. За совєтів працював завскладом. Пережив 8 голів колгоспу та 6 головних бухгалтерів. У мене 52 роки трудового стажу.

З паном Володимиром зупиняємося серед високих дерев, і він пояснює, що ця земля над дорогою, площею більше гектара, за Польщі належала його дідові. Раніше на ній росли бур’яни, які він постійно косив. А якось вирішив, що добре було б лісу тут бути. Все розпочалося із 4 рядків сосен. Шукав саджанці на полях і привозив коником. Вони добре вкоренилися. А далі пішло: ялини, берези, горіхи. Скраю кілька літ тому посадив 190 дубочків. Володимир Новчук обгородив усю територію, щоб не лізла худоба й не робила шкоди.

Шукав саджанці на полях і привозив коником. Вони добре вкоренилися. А далі пішло: ялини, берези, горіхи.

— Уже моєму лісу штирнадцять років, — ​продовжує екскурсію селянин і показує: — ​Бачите, як вигналися до неба мої перші сосни. Люблю зранку посидіти, подихати повітрям. Легше на душі робиться. Того року тутика було стільки маслюків, — ​хвалиться дідусь, — ​рано позбирав, а вони до вечора знову виросли. А цього літа щось немає, видно, сильна спека й гриби не хочуть із землі вилазити, — ​пояснює Володимир Михайлович.

Цікавлюся, скільки він висадив саджанців.

— А хто ж їх щитав, — ​відповідає білопільський природолюб. — ​Викопував із корінням і землею. Кажуть, що в мене легка рука. Навіть на цьому крейдяному й глиняному горбі все росте. Тільки подивіться, нічого не сохне, все приймається. І земля не гуляє, і, може, мене хтось згадає колись добрим словом.

У посадці дід Володимир зробив стіл і лавки, є місце для відпочинку чималої компанії.

— Приходять хлопці, іменини справляють. У мене одна умова — ​прибрати за собою й дерев не ламати, — ​пояснює господар лісу. — ​Якщо буду мати здоров’я, то навесні ще посаджу. Бачите, там скраю є трохи вільної площі.

Володимир Михайлович пригощає смачним холодним квасом, зробленим із березового соку.

— Це вже з мого лісу, — ​гордо пояснює селянин–трудівник Володимир Новчук, який не говорить пафосних слів про любов до України, а садить дерева, щоб рідна земля не стала пустелею.