Ось такі Бойки – козаки й козачка.
«Ми повертаємося з війни і привозимо її з собою додому»
Сергій і Ганна Бойки із села Кутрів Горохівського району – одна з тих подружніх пар, котрі знають, як то не просто жити, коли чоловік побував у зоні АТО, бачив смерть. Тим більше — пройшов через полон
Люди говорили: «Для Гані підійшов би Сергій — вони за натурою такі схожі»
Їдучи на зустріч із Сергієм і Ганною, уже трохи знала, що довелося їм пережити у 2014-му, коли чоловік, воюючи на Сході України, потрапив у полон. Але, звичайно, наша розмова була перш за все про їхню любов: як зароджувалися почуття кутрівського хлопця і берестечківської дівчини?
— Я з братом майбутньої дружини товаришував, — каже Сергій, — і бував у них вдома. Там і побачив її.
А коли вперше подивився на дівчину, як на свою одну-єдину? Коли про це запитала, чоловік зробив паузу, ніби пригадуючи, як то було. Тоді вже жінка не втримується і з ноткою докору говорить:
— Добре він усе пам’ятає…
І Сергій розповідає:
— Одного чудового дня прийшов додому до її брата Олега. Пробігав через прохідну кімнату, де була моя майбутня дружина. І вона мене зупинила. Навіть свої художні роботи показала.
— Ти ще скажи, чого я тебе спинила… Бо дістав… Він же навіть не вітався зі мною. Я для нього була порожнім місцем. Мене, дівчину гонорову, зачепило…
До відома мене чоловік поставив, що йде на війну. А нашому Матвійкові і року ще не було. Залишилася з дитиною на руках, і господарка вся на мені.
На той час Ганна закінчила художнє училище у селищі Гриців на Хмельниччині і працювала в Берестечківському будинку школяра. І того дня, коли вона не просто першою привіталася до хлопця, а й висловила своє «фе» з приводу його дивної байдужості до неї, вони ніби вперше побачили одне одного. Уже після цього, коли хлопець приходив до Ганниного брата, то і з нею спілкувався. Хоч до зустрічей, до освідчення ще мине трохи часу.
І ось весілля в однокласниці Ганни у селі Мерва, на яке їх обох запросили. Уже ніч. Натанцювавшись, відійшли від гурту до річки. Стояли на місточку. Мабуть, тоді зрозуміли, що і в них скоро буде весілля. І справді, у вересні 1997-го Сергій і Ганна повінчалися у Свято-Троїцькому соборі Берестечка. А ця святиня — особлива, з гарним убранством, серед якого є і плащаниця, вишита Ганною.
А якби вона не проявила гонору, не зачепила хлопця, який байдуже пробігав повз неї, чи не пройшла б їхня любов мимо?
— Здається, все одно так мало б статися, як є, — каже жінка.
— Чому «здається»? — не погоджується Сергій. — Ми в одну Берестечківську школу ходили, бо в моєму Кутрові лише початкова. Чув, що люди говорили: «Для Гані підійшов би Сергій, бо вони за натурою такі схожі». Хоч той Ганнин «поштовх», мабуть, зіграв свою роль.
До речі, я звернула увагу, що чоловік називає дружину Гандзею. На моє зацікавлення, чому в ходу така старовинна форма цього імені, Ганна сказала:
— Колись була Анічка, а тепер Гандзя.
— Справді, це так, — додав Сергій, — але «Анічка» — це дуже по-москальськи, тому й стала Гандзя.
«Чоловік не повинен питати, чи йти йому країну захищати»
Ганна, яка прийшла в невістки і перебралася в Кутрів, уже працюючи в Берестечківському будинку школяра, закінчила заочно Східноєвропейський, (тоді ще Волинський) національний університет. Сергій, як сам каже, багато спеціальностей має. І на тракториста вивчився, і водійські права, ще й не одні, одержав. А спочатку заробляв тим, що фотографував, зокрема на весіллях. Юнацьке хобі на якийсь час стало основним заняттям. Минуло років шість, і він влаштувався на «макаронку» (йдеться про ТзОВ «Берестечківська хлібопекарня»).
На хліб, як кажуть, подружжя заробляло у Берестечку, а жила молода сім’я у Кутрові, ростила сина Андрія. На другу дитину ніяк «грошей не могли назбирати». Хоч Сергій — із тих чоловіків, які вміють і стараються заробити. Та ось їхній 15-річний первісток вступив у єдину в Україні школу кобзарського мистецтва на Київщині, у селі Стрітівка. Бойки зрозуміли, що син вилетить з батьківського гніздечка, а вони залишаться удвох у порожній хаті. Тоді й вирішили, що в сім’ї має бути друга дитина. У липні 2013 року на світ з’явився їхній Матвійко…
Та ось їхній 15-річний первісток вступив у єдину в Україні школу кобзарського мистецтва на Київщині, у селі Стрітівка. Бойки зрозуміли, що син вилетить з батьківського гніздечка, а вони залишаться удвох у порожній хаті. Тоді й вирішили, що в сім’ї має бути друга дитина. У липні 2013 року на світ з’явився їхній Матвійко…
І тут ми підходимо до болючої теми — до розлуки Сергія й Ганни, коли чоловік пішов в АТО. Прошу своїх героїв згадати весну 2014-го. Він показує на дружину: нехай, мовляв, вона розкаже. А їй справді є що розповісти:
— Сергій може спитати мене, чи відпущу його на рибу (а чого ж не відпустити, як річка під боком?) А от питати, чи ти, жінко, відпустиш мене на війну, – такого не було. Він сам вирішив: раз москалі наступають, то треба боронити країну.
— Дарма Гандзя гнівається, — вступає в розмову Сергій. — Як на мене, то чоловік не має питатися, чи йти йому на війну. Варіантів нема. Коли б я про таке запитав, то це якоюсь мірою означало б, що чекаю, аби мене відмовили від моєї затії, і тоді залишуся вдома.
— Одне слово, — продовжує жінка, — до відома мене чоловік поставив, що йде на війну. А нашому Матвійкові і року ще не було. Залишилася з дитиною на руках, і господарка вся на мені.
Сергій пригадує, як приїхав у райвійськкомат, став у чергу. Підійшов до віконця, назвався, подав військовий квиток (строкову служив в аеромобільних військах, десантник). А йому кажуть: «Вас нема у списках». Ясно, що нема, бо ж він — доброволець. Вся черга на нього дивилася з подивом.
— До речі, — каже чоловік, — коли мій швагро Андрій Здинюк почув, що йду в АТО, то сказав: «Знаєш, я тебе самого не відпущу. Йду з тобою». І записався у той же перший батальйон територіальної оборони «Волинь». Оскільки в нього військова спеціальність фельдшер, то його охоче взяли — за 10 хвилин документи оформили.
«У кінці вересня 2014-го потрапив я в АТО, і зразу — в Дебальцеве»
Спершу Сергій Бойко зі швагром був у Володимирі-Волинському. Близько двох місяців підрозділ готували до бойових дій, вчили. А потім відправили на Схід — у Чернігівську, Сумську області.
— А в кінці вересня 2014-го, — розповідає чоловік, — вже в зону АТО потрапили. І зразу — в Дебальцеве. Своїм ходом шкільними автобусами добиралися (бойової техніки зовсім не було). Перефарбували жовті автобуси на «хакі» — і на війну. З Андрієм нас розлучили. Я аж до полону їздив за кермом «таблетки», як ми називали свою медичну машину…
— А в кінці вересня 2014-го, — розповідає чоловік, — вже в зону АТО потрапили. І зразу — в Дебальцеве. Своїм ходом шкільними автобусами добиралися (бойової техніки зовсім не було). Перефарбували жовті автобуси на «хакі» — і на війну.
Уявляю, скільки то разів Сергій розповідав про те, як потрапив у полон. І ось знову вертаємося до листопадового дня.
— Зазвичай ми вивозили поранених, надавали допомогу. І 6 листопада був такий виїзд. Хоч і не зовсім звичайний, бо ми їхали до сепаратистів. Звідти зателефонували, що в них є наш боєць, поранений у ноги, якого потрібно забрати.
Виявилося, історією з пораненим просто заманили. Взяли тоді сепаратисти весь екіпаж — і офіцерів, і рядових.
Того дня Ганна не діждалася дзвінка від чоловіка. І до нього не могла додзвонитися. Розуміла: щось сталося. 7 листопада зателефонувала в облвійськкомат і почула: «Не хвилюйтеся, ваш чоловік у полоні». Не втрималася – зіронізувала: «Я, певно, з радості маю вам заспівати».
Настали важкі дні невизначеності. Сиділа, як кажуть, на телефоні. Спілкувалася з жінками, чоловіки яких були у полоні, зі службою допомоги родинам військовополонених — є така, «щоб жінки не збожеволіли».
«І тоді пошкодував, що не дав Гандзі знати, коли приїду»
Про полон, про пережите за 50 (а то і всі 52) дні може бути окрема розповідь. Це те, чого не можна, як каже чоловік, забути. Сергій згадує день, коли попросив у когось телефон і, подзвонивши дружині, сказав: «Мене звільнили. Я їду». Але це ще було, як літаком на Харків відправляли, а звідти — на Київ (нагадаємо, що 26 грудня 2014-го пройшов найбільший обмін полоненими — тоді звільнили 146 українських заручників).
— А коли приїдемо на Волинь, — розповідає Сергій Бойко, — Гандзя не знала. Була ніч, не хотів її турбувати, та й телефон треба було в когось просити. І ось ми у Володимирі-Волинському. Уявіть, виходиш з автобуса, перед тобою море людей, у кожного горять очі: «Де мій?» І тоді мені стало трохи гірко, що мене ніхто не чекає. Чужі люди побачили не зовсім адекватного чоловіка і забрали до себе в машину. Завезли додому, в Кутрів. Я досі не знаю, хто це був. Під’їхали до хати, почекали, чи загориться світло, чи пустять мене. Зайшов — тоді вже рушили далі.
Від Сергія я почула ще таке:
— Тим, хто був в АТО, а тим більше пройшов через полон, реабілітація потрібна. Ми повертаємося з війни і привозимо її з собою додому.
— Тим, хто був в АТО, а тим більше пройшов через полон, реабілітація потрібна. Ми повертаємося з війни і привозимо її з собою додому.
Чоловік показує вірш, рядки, які народжуються безсонними ночами: «Знов нагадує про себе вона. Знов тривогою здригаюсь у сні. Скільки раз ти вже проклята, війна? Скільки знищила собою ти днів?»
Тим часом єдиним реабілітологом, психологом для чоловіка є його Гандзя. Їй, як каже Сергій, ще важче. І перед такою жінкою треба схилити голову.
