Віталій Котеленець направду з тих педагогів, хто присвятив себе освіті.
55 років працює, аби кожен учень міг із гордістю сказати: «Я закінчив Колківську школу»
Перше враження від цього закладу — навстіж відчинені двері у кабінеті директора. До цього тут уже звикли, лише новачки дивуються. Віталій Дмитрович Котеленець понад пів століття тут керує. А Колківська ЗОШ І — ІІІ ступенів — ліцей — перший із опорних закладів Волині, що виборов довіру мати у своєму підпорядкуванні філії
«Відлік загиблих у цій війні почався саме з нашого селища»
Розшукала керівника на третьому поверсі. 77-річний педагог вищої категорії, викладач історії, заслужений учитель України, який нагороджений нагрудними знаками «А. С. Макаренко», «Василь Сухомлинський», «Відмінник освіти України», запрошує мене на каву «по-колківськи» у свій гостинний кабінет, а я думаю: як можна затриматися на одному робочому місці понад пів століття? Людина ж, як риба, шукає кращого, а в школі, що не кажи, — постійні стреси.
— Я вам спочатку покажу наш музей, і ви зрозумієте, чим я живу всі ці роки. Керує ним теж історик, учасник війни в Афганістані Юрій Літвінчук, — розповідає директор і сам починає вести екскурсію від прапорів, привезених із «гарячих точок» колишніми учнями. Раптом стихає, показуючи на стенд: — Це ті, кого ми недорахувалися… Відлік загиблих у цій війні почався саме з нашого селища… Майор Леонід Полінкевич, Андрій Сохацький, — зітхає педагог. — Я бачив Андрія своїм наступником, він закінчив істфак університету ім. Т. Шевченка, здібний був юнак.
І стиснувши серце в кулак, директор показує інші стенди з відомими особами, які навчалися в Колківській школі: народним артистом Олегом Мосійчуком, художником Данилом Довбошинським, який подарував школі 30 полотен, відтак тут задумали створити картинну галерею.
Я вам спочатку покажу наш музей, і ви зрозумієте, чим я живу всі ці роки.
Стенди музею розповідають про зв’язки із зарубіжними закладами. Цього року колківські школярі знову їздили в Польщу, а польські — сюди. Тішаться тут президентськими стипендіатами, призерами олімпіад, як-от Давид Касперський, котрий здобув гран-прі на всеукраїнському форумі з біології.
... А в кабінеті директора вже парує запашна кава «по–колківськи».
— Спробуйте, таку готують лише в нашій школі, — запрошує Віталій Дмитрович і розсекречує рецепт: — Заварюємо німецьку каву і додаємо шоколад у порошку (привозить колишній учень). Трішки кориці, можна граминку солі й перцю, вершки. Коли частуємо нею гостей із Польщі, вони кажуть, що ми своєю кавою перевершили Львів, — тішиться сивочолий директор. А я роблю висновок: смак цього напою залежить ще й від того, хто готує і з ким ним смакуєш. Тут вона надзвичайна, наче імідж школи.
— Все життя мав ціль, щоб кожна дитина з гордістю казала: «Я закінчила Колківську школу», щоб навчання було на рівні міста, аби учням було цікаво і батьки не боялися заходити, а вчителеві хотілося йти на роботу, — розповідає Віталій Дмитрович. — Приємно чути від колишнього учня, який зараз у Києві, що віддав би свою дитину в цю школу. Серед наших випускників є і пілоти, і вчителі, і лікарі, механіки, артисти та художники — нема хіба космонавтів. Коли 1972–го прийшов сюди, тут навчалося 1572 учні в чотири зміни, не було як і провітрювати. Почали будувати нове приміщення. У 1977–му його відкрили, для оформлення кабінетів замовляли в художніх майстернях Луцька, збудували інтернат, будинок для вчителів. Можна очікувати віддачі, коли працівник забезпечений. І за весь час жоден педагог не розрахувався. Хоч у часи перебудови мусили і брати городи, й утримувати господарство. Я лише просив: «Тільки не опускайтеся, будьте вчителями!» Сьогодні у школі близько тисячі учнів, 140 педагогів, із них 80% — наші випускники. Три комп’ютерні класи, оргтехіка, меблі завдяки співпраці з лісгоспом. Я мав підтримку і від батьків, не приховую, що і від обласних та районних начальників. Коли стали першою опорною школою в області, отримали 4 мільйони гривень, автобус, унаочнили навчальну базу, кабінети, замінили вікна. Тепер до нової української школи готові і матеріально, і морально.
«Ми не ділимо дітей на гірших і кращих»
Тут однозмінне навчання, з 16–ї години працюють гуртки (їх близько 40, і всі безкоштовні: духовий оркестр, шкільне лісництво, художня студія «Палітра», фольклорне «Перевесло», драматична студія «Лицедії», танцювальна «Калинонька», ансамблі, хор, туризм, футбол, молодіжне об’єднання «Пласт»). Аж до 22.00 школа не зачиняється.
— Ми не ділимо учнів на гірших і кращих, як міські гімназії чи ліцеї, але 80 % школярів вступає на державну форму навчання, — каже з гордістю Віталій Дмитрович. — Приходять похвальні листи з вишів, наших учнів відзначають за володіння англійською. Бо даємо міцні знання, і мовний табір давно діє, волонтери Корпусу миру приїжджають. Уже 15 літ дружимо з польським ліцеєм у Згежу, обмінюємося досвідом. Співпрацюємо з німецьким містом Бюнде. Учителеві важливо не заштопоритися, йти в ногу з часом… 20 років тому педагог заходив у клас і запитував, хто не прочитав твір, а тепер — хто прочитав, і кількість рук однакова. Але діти не стали обмеженішими, вони знають багато з інтернету. А от коли б ми так поставили ідеологію патріотизму, як у свій час комуністи, то не було б сепаратизму. Україна — провідна європейська держава з власними унікальними ідеями. Нашим державним діячам ставлять пам’ятники в Європі, у Франції дають присягу на Євангелії з Києва. А якщо взяти нобелівських лауреатів, вихідців з України, то їх чи не найбільше. Наші учні повертаються з за кордону з перемогами. Цей цвіт треба плекати. А він гине на Сході…
За вікном — дендропарк на честь Небесної сотні. За одну ніч виникла ідея його створити на знак вдячності молодим героям. Часто запрошуємо учасників АТО до школи, щоб ділилися з нами, і нам їх підтримати треба. Що вони пережили! І не раз чули чиновницьке: «Я тебе туди не посилав!»
Про читацькі та життєві вподобання пана директора
Віталій Дмитрович народився в 1942–му в Тюмені у сім’ї військових. Мама родом із Ніжина, пішла на фронт Другої світової вагітною, чоловік загинув під Ржевом. 1947–го повернулася із сином в Україну. А на Волинь Віталій Котеленець потрапив через любов до історії.
— У Ніжині не було історичного факультету, тому вступив у Луцьк і залишився на Волині, — пригадує чоловік. — Надія Іванівна, моя дружина, родом із Колок, була вчителькою мови, логопедом, коли перейшли з нею з Топільного в Колки. Мама не уявляла, як це її синові не бути в армії, і я пішов служити вже одруженим. Обороняв Москву в спецназі, в ракетних військах і подумати не міг, що будемо з росіянами воювати. Нам так затьмарили мозок. Уже після інституту дізнався, хто такий Михайло Грушевський, а учням стараюся доносити те, чого не пишуть у підручниках. Удома маю солідну бібліотеку. «Граніт не плавиться» — перша правда про концтабори, «Зелена Брама» Євгена Долматовського — про перші роки війни, «Хмара» — про Жукова, де його відверто названо м’ясником. Захоплююся газетою «День» і ще зі студентських років передплачую «Волинь», роблю вирізки, ділюся враженнями з колегами. А відпочиваю, читаючи історичну літературу. Мама, пройшовши війну, казала: «Ти не уявляєш, що таке зняти кирзові чоботи». А де тільки не ходили ноги українця? Сибір кістками козаків вкритий, яких загнав туди Петро Перший. За Союзу нам говорили, що ми живемо в багатій країні, ще крок — і переженемо Японію й Америку. І де тепер ми, і де Японія, Америка? Вже зараз можна було б до них наблизитися, якби олігархи не несли свої гроші на Кіпр, а будували власну країну. Але душа їхня не тут. А ми їм пробачаємо, дивимося чиєсь «Світське життя», забуваємо, що війна триває.
… Дякую за каву «по–колківськи», а Віталій Дмитрович запрошує приїздити ще в шкільну картинну галерею, яка от–от відкриється і представить твори художників, котрі навчалися в Колківській школі.
