А жити і мислити по-європейськи ми ще не навчилися

…Гонитвою за дипломами вишів

Юрія знала ще студентом. Навчався у Східноєвропейському національному університеті на фізичному факультеті. По його закінченні рік працював учителем в одній з приміських шкіл. Але зарплата була невелика. Тож вирішив поїхати у Норвегію, щоб назбирати гроші на житло. Спершу думав залишитися в цій країні, але згодом зрозумів, що там він нікому не потрібний, а тим більше його диплом про вищу освіту. Тож повернувся додому.

Нині ​займається логістикою. До вчительської роботи повертатися не збирається. Нова справа виявилася прибутковішою і спокійнішою. Тож диплом фізичного факультету йому не знадобився. І таких, як Юрій, чимало. Молоді люди прагнуть здобути вищу освіту, вступити на будь-який факультет, бо вважають, що диплом є перепусткою до іншого, забезпеченішого життя. Особливою популярністю користуються так звані престижні професії — ​юриста, економіста, менеджера...

У топ 10 затребуваних пропозицій — ​продавці, бухгалтери, водії, кухарі, офіціанти, торгові представники, маркетологи… Але випускники шкіл чомусь і надалі вибирають професії, що не користуються попитом на ринку праці.  

Не змінилися уподобання молоді й цьогоріч. Найбільше заяв було подано на гуманітарні спеціальності. За оприлюдненою Міністерством освіти й науки інформацією, найчастіше недавні випускники шкіл хотіли стати філологами, правниками, менеджерами, педагогами, журналістами, психологами. Інженери, будівельники, електрики, як і раніше, були не в пріоритеті. Не хоче молодь працювати з технікою, хоч плач. Чому? Певне тому, що нема достойної зарплати. Та й учитися на технічних факультетах складніше, ніж на гуманітарних. Тому йдуть туди, де легше. Мріючи про високооплачувану роботу, наші діти сподіваються, що матимуть її завдяки диплому. Але, на жаль, не всі мрії збуваються. Більшість із них розіб’ється об реалії життя. Адже ринок праці Волині й України перенасичений економістами, політологами, юристами, культурологами. Йому потрібні робітники на виробництво, водії, працівники сфери харчування. Нині, скажімо, на Волині найбільше вакансій, де не вимагається диплом про вищу освіту. У топ 10 затребуваних пропозицій — ​продавці, бухгалтери, водії, кухарі, офіціанти, торгові представники, маркетологи… Але випускники шкіл чомусь і надалі вибирають професії, що не користуються попитом на ринку праці. Нерідко за підказкою батьків. Саме вони намагаються реалізувати у дітях те, чого не зуміли добитися самі. І в цьому нічого поганого немає, якби ж враховували попит на професії. Адже нині є багато гарно оплачуваних і цікавих вакансій, для яких не обов’язково мати диплом про вищу освіту. На жаль, батьків випускників важко переконати в цьому. У них ще живе совкове поняття, що лише диплом забезпечує безбідне життя. Для них головне — ​дати в руки вудочку, а потім, мовляв, якось дитя влаштується. А коли не вдається, то нарікають на державу: не створює робочих місць, не дбає про молодь.

… Що туалет із діркою в підлозі принижує людську гідність

У Музеї-садибі Косачів, що в Колодяжному Ковельського району, влітку багато відвідувачів, причім не лише з Волині, а й з інших областей України та з-за кордону. Музей щороку відвідують більше трьох тисяч екскурсантів. Бувають тут високі чини, політики. Хто за покликом душі, а хто тому, що посада зобов’язує. Звісно ж, у людей іноді виникає потреба відвідати місце, куди цар пішки ходив. З’явилася вона й у мене. Тож поцікавилася в екскурсовода, милої, інтелігентної жіночки, де воно знаходиться. Та зашарілася і тихенько сказала: «Вам туди, по доріжці». І відразу попередила, що туалет у них не європейський.

Ми не станемо цивілізованою країною, поки сільські учні ходитимуть у будки з вигрібними ямами. Адже облаштування шкільних туалетів — ​це не тільки питання санітарних норм, а й людської гідності.

Чому жінка знітилася, я зрозуміла, відвідавши вбиральню. Цивілізацією там і справді не пахло. Акуратна цегляна будка з діркою у підлозі і рулоном туалетного паперу на цвяшку мене особливо не здивувала. Не в Америці живу! Доводилося бачити і не таке. Але чомусь уявила, як би відреагував екскурсант із Німеччини чи навіть сусідньої Польщі, побачивши таку вбиральню. Та в нього був би культурний шок! У ХХІ столітті соромно бачити такий туалет біля закладу, який відвідують сотні туристів. Тож поспівчувала працівницям музею, котрим доводиться «пекти раків», спрямовуючи гостей у вуличний туалет, бо внутрішній часто забивається. Адже коли в радянські часи будувалося приміщення музею, то в ньому запланували одномісний службовий внутрішній санвузол із примітивною системою каналізації. При великому напливі відвідувачів вона не справляється.

До речі, екскурсовод обмовилася, що невдовзі святкуватимуть 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Тож сподіваються отримати кошти з обласного, місцевого і державного бюджетів на ремонт. А його потребують не тільки білий і сірий будиночки, а й літературний. Можливо, тоді облаштують і нормальні внутрішні санвузли. Адже як театр починається з вішака, так і музей — ​із туалету. За його виглядом, санітарним станом оцінюють і державу, рівень культури та цивілізованості нації. Тому мені й боляче бачити холодні, брудні вуличні вбиральні у сільських школах. Дітям доводиться в дощ і холод бігати до них. А це не нормально. Ми не станемо цивілізованою країною, поки сільські учні ходитимуть у будки з вигрібними ямами. Адже облаштування шкільних туалетів — ​це не тільки питання санітарних норм, а й людської гідності.

… Що знайти роботу людині з інвалідністю — ​неабияка проблема

Якось голова Волинської обласної організації інвалідів зору Юрій Симончук обмовився, що йому довелося довго переконувати незрячого хлопця, аби той отримав повну середню освіту. Мовляв, тоді зможеш вступити до якогось навчального закладу, здобути професію. Той слухав, а тоді сказав: «Закінчу, а далі що? Ви дасте мені роботу? Її нині й здорові не всі мають».

Ірина хоче влаштуватись на роботу не лише заради грошей — ​мріє відчувати себе потрібною людям, бути у колективі. У центрі зайнятості, на жаль, їй не запропонували вакансії, яка б підходила за станом здоров’я. Тож прийшла до редакції з проханням допомогти. 

І справді, працевлаштуватися незрячій людині нелегко. Та й з іншими вадами здоров’я — теж. Про це розповіла недавно відвідувачка редакції Ірина. Вона закінчила економічний факультет Луцького національного технічного університету. Вчилася на «бюджеті». Внаслідок захворювання дівчина має дещо сповільнені рухи. У всьому іншому — ​це звичайна юнка, котра володіє комп’ютером, хоче і може працювати. Звісно, на конвеєр її не поставиш — ​порушиться технологічний процес, будуть простоювати інші робітники, за касу в супермаркеті теж не посадиш. Дівчина розуміє свою проблему, але мріє про посаду економіста (має невеличкий досвід роботи), помічника бухгалтера, секретаря керівника. Зрештою, каже, що погодилася б працювати і пакувальницею, вахтером, прибиральницею в якійсь невеличкій установі… Ірина хоче влаштуватись на роботу не лише заради грошей — ​мріє відчувати себе потрібною людям, бути у колективі. У центрі зайнятості, на жаль, їй не запропонували вакансії, яка б підходила за станом здоров’я. Тож прийшла до редакції з проханням допомогти. Можливо, відгукнеться роботодавець, якому потрібна саме така працівниця з інвалідністю ІІ групи. Телефон дівчини є в редакції. Тож будемо чекати пропозицій. Обіцяємо передати їх Ірині. З її слів, вона шукала роботу і самотужки, розсилала резюме, ходила на співбесіди. Але потенційні працедавці, зачувши, що має інвалідність, казали: «Чекайте, згодом зателефонуємо…» Дзвінка, звісно, не було.

З подібним доводилося стикатися й багатьом іншим людям з інвалідністю. Працедавці, попри те, що є закон, який зобов’язує їх виконувати нормативи створення робочих місць для осіб із вадами здоров’я, не дотримуються його. Так зване квотування успішно діє в країнах ЄС, але в Україні пробуксовує. Очевидно, через м’які штрафні санкції. Хитріші навчилися обходити закон й уникати покарання. Є й такі, котрим легше сплатити штраф, ніж оформити людину або обладнати для неї робоче місце, ​спорудити пандус, облаштувати відповідний туалет. Зрештою, працевлаштуванню заважає наш менталітет. Не всі українці готові сприймати адекватно у колективі співробітника, який чимось відрізняється від них.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.