її двічі продавали, вона побувала на допиті у поліції, пройшла випробування непосильною працею і голодом, перш ніж віднайти жіноче щастя...
її двічі продавали, вона побувала на допиті у поліції, пройшла випробування непосильною працею і голодом, перш ніж віднайти жіноче щастя.
Алла ЛІСОВА
Я була свідком, як п’ять років тому у новорічну ніч моя родичка, маючи візу на руках, збиралась в Італію. У компанії ще чотирьох нововолинських жінок. Їхала не від добра, бо за тривалий час польських “спиртових вояжів” не лише не поліпшила свого матеріального становища, але й зірвала руки і “зрушила” серце. Зарплати оператора котельні, яку отримувала в місцевому автопідприємстві, вистачало лише розрахуватись за комунальні послуги. Рано овдовіла, мала стару матір і двоє дітей-студентів. Їхала з відчаю, сподіваючись на фортуну, яка інколи посміхається нашим жінкам за кордоном. Два роки від неї надходила скупа інформація. І ось повідомила, що приїде на весілля сина з законним чоловіком.
ЛЮДЬМИ ТОРГУЮТЬ, ЯК ТОВАРОМ Про свої митарства Тетяна розповідала довго і емоційно. Інтригуючі пригоди розпочалися ще у Львові, звідки волинських жінок відправляли за кордон. Добирались через Угорщину, ховаючись. Нарешті, через два дні, опинились в Італії. У Мілані до них підійшли дві українки, які, як виявилось потім, були звичайними аферистками, і зажадали по 300 євро, якщо хочуть, “аби все було спокійно”. Підходили ще земляки і вимагали то 50, то 100 євро, натякаючи на те, що територія поділена і треба платити. Потім нововолинських жіночок передали роботодавцям Орисі та Миколі, як казали, уродженцям Івано-Франківщини, які пообіцяли за певну плату знайти їм роботу. А перед тим були безсонні ночі у тісній душній кімнатці на березі моря. Спали просто на долівці, добре, що з дому мали припаси харчів. Зранку усіх потенційних наймичок вистроювали у ряд і показували “хазяям”. Спершу забирали молодших. Привезли її у чисте поле за десяток кілометрів від міста Кротони. Велика садиба, схожа на наше фермерське добротне господарство. Господарі виклали Тетяні жестами обов’язки. А господар першого ж дня посадив її у “Джип” і почав вчити водити автомобіль. Так тривало кілька днів, поки Тетяна на недвозначні натяки категорично заявила, що в неї сім’я, діти і вона приїхала не для “того”. Тоді почалася справжня каторга. Її поселили у холодну кімнату. Окрім хатніх обов’язків, на неї звалили догляд за свинями, коровами. Але Тетяна, на подив італійських сеньйорів, з роботою справлялася, бо виросла в селі. Одного разу хазяїн змусив возити великою тачкою гній, іншого — перенести тридцять чотири 50-кілограмові мішки з селітрою і рівно поскладати. Після чергового скандалу її, непіддатливу служницю, врешті вивезли на вокзал і викинули, як непотрібне цуценя, не заплативши жодної копійки за роботу.У відчаї вона почала дзвонити до своїх “турботливих” опікунів. Ножем кольнули у саме серце слова Орисі: “Якби була розумною, то того б не було”. Коли новий хазяїн ще дорогою до неї промовив “джоя мія” (радість моя), вона розридалася. Почались пекельні дні і ночі. 86-річний італієць купив, як виявилось, її і для фізичної роботи, і для “любощів”. Нерви в Тетяни здали остаточно. Цілу ніч трусилась від шаленого грюкання в двері, а вдень ковтала краплі для заспокоєння. З їжі їй потрапляли тільки лимон і вода. Господар, відлучаючись, принципово не залишав жодних продуктів. Так тривало два тижні. СВІТ НЕ БЕЗ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ Тетяна відчувала, що здоров’я, особливо нерви, почали підводити. А тут ще наскок поліції, яка забрала документи і наказала через 15 днів з’явитися на допит. Те, що сталося з Тетяною у відділку поліції, можна назвати справжньою істерикою. Виручила молоденька дівчина-перекладач, яка викликала лікаря, заспокоїла – і Тетяна почала розповідати все детально. У поліції показали альбоми, у яких вона впізнала своїх івано-франківських “покровителів”. Їй запропонували підписати папери, за якими, за домагання і силування до співжиття попередні господарі мали заплатити великі гроші. Але Тетяна цього не зробила. Врешті, перекладач повідомила, що їй пощастило і, як виняток, рішення про її депортацію відміняється. Тетяну відвезли до монашки, яка її нагодувала, вклала спати і пообіцяла знайти роботу. А перед тим ще й допомогла підлікувати нерви в лікарні. Врешті потрапила до родини лікарів, де після пекельних мук відчула себе людиною. Тетяна не боялася ніякої роботи, і за повагу, співчуття викладалась на всі сто. Чотири місяці, проведені на морському узбережжі Праялонга, дали можливість заробити їй чималі гроші. Саме там за довгий час взяла до рук словник і почала у свої 50 років наполегливо вчити італійську. І вже за два місяці могла вільно порозумітись з будь-яким італійцем.
ЗАРОБІТЧАНКА СТАЛА ІТАЛІЙСЬКОЮ СЕНЬЙОРОЮ Ми розмовляли з Тетяною протягом трьох годин, а Роберто безперестанку з любов’ю дивився на свою дружину. Так склалось, що до 55 років він не був одружений. З Тетяною познайомився не випадково – вона майже рік доглядала його стареньку маму. Він приглядався до Тетяни, захоплювався, як можуть бути жінки такими працьовитими. У Тетяні він знайшов ідеальну дружину, як каже сам. Роберто працює машиністом електровоза, у нього хороша зарплата. У невеликому містечку Чечіно живе у власному двоповерховому будинку. Має гарний автомобіль, мотоцикл, човен. - Цей чоловік захопив мене своєю порядністю, добротою і шанобливим ставленням до жінки. Я давно не бачила такої опіки і взагалі не знала, що чоловіки можуть так ставитись до жінок, - відверто каже Тетяна. Хоча Роберто настоює, аби вона не працювала, Тетяна не може без роботи. До речі, за виконання домашніх обов’язків він дружині платить, бо в них так прийнято, і знає, що в неї в Україні є діти, і вона хоче їх матеріально підтримати. Усі гості, які були присутні на весіллі, з захопленням спостерігали за цим галантним чоловіком. З якою ніжністю він дивився у церкві на Тетяну і молодят! А на весіллі старався бути своїм. Танцював, як усі, навіть підтягував українські мелодії. А от їв переважно овочі і рибу та пив червоне вино. Коли через тиждень я завітала до Тетяни, Роберто уже був в Італії, бо на нього чекала робота. Телефонний дзвінок, який пролунав з берегів Середземномор’я, настільки просвітлив обличчя моєї співрозмовниці, що я із захопленням спостерігала за нею і слухала милозвучний італійський діалог. І ніяк не могла повірити, що моя Тетяна могла так змінитись: із “затурканої” старіючої стала щасливою, впевненою у собі закоханою жінкою.
P.S. Вже коли матеріал був готовий до друку, моя героїня, зважаючи на те, що її знає чимало людей у Нововолинську, попросила змінити ім’я.
