«Свою медаль прирівнюю до бойової…»
На цю громадську відзнаку за професіоналізм та милосердя претендували сотні медиків з усієї України. Вибирали найдостойніших: 5 лікарів нагородили орденами Святого Пантелеймона і грошовими преміями у розмірі 50 тисяч гривень, а серед молодих медпрацівників, удостоєних медалі Святого Пантелеймона і 10 тисяч гривень грошової винагороди, була і наша землячка Оксана Гальчин (на фото). До речі, ровесниця і захисниця Незалежності України
Чи легко бути доброзичливою, якщо у спину шиплять: «Бандерівка»?
Дівчина працює медсестрою у відділенні легеневої терапії Волинського обласного фтизіопульмонологічного медичного центру (протитуберкульозного диспансеру). Щоб не спізнитися на роботу, встигнути доїхати до Луцька з рідного села Довгів Горохівського району, їй доводиться вставати о 5-й ранку.
Бачиш, що пацієнт на межі, — починаєш подумки молитися за нього, поплачеш крадькома — і знов до роботи.
— Звикла за три роки. У тубдиспансер прийшла услід за старшою сестрою. У колективі прийняли гарно. Коли навесні проводили збори, голосували, кого представити до нагороди, я мала вихідний, тому про рішення вже пізніше довідалася. Але навіть у залі Національної філармонії у день святого Пантелеймона, коли вже відбувалася урочистість, я все ще не вірила, що пройшла відбір і на регіональному, і на всеукраїнському рівнях. Бо ж поруч сиділи такі світила медицини, такі відомі люди! — розповідала дівчина, повернувшись зі столиці.
Оксана Гальчин була відзначена у номінації «За турботу й ласку у ставленні до хворих». Коли після закінчення Ківерцівського медколеджу в Луцькому пологовому опікувалася породіллями, кожній віддавала частинку серця. Нині ж контингент складніший: серед пацієнтів тубдиспансеру чимало соціально неблагополучних, людей із судимістю, алкогольною залежністю. Щораз більше хворих і з мультирезистентною (стійкою до препаратів) формою туберкульозу, до яких дехто й підходити боїться. Аби забезпечити виконання всіх призначень лікаря, і вимогливим треба бути, і лагідним водночас.
— Головне — професійно виконувати свої обов’язки. Це правило нашого відділення. Такий підхід був і у військовому шпиталі в Покровську на Сході України, який став для мене серйозною школою. Там ми надавали допомогу не тільки нашим пораненим, а й цивільному населенню. Були серед хворих і вороже налаштовані люди, але ти — медик, і повинен лікувати, доброзичливо ставитися до пацієнтів, попри те, що дехто нами дітей лякав і шипів у спину: «Бандерівки».
«Купила каску, військову форму й купу медикаментів…»
Коли у 2014 році Оксані зателефонували з військкомату й сказали про медкомісію, вона зрозуміла, що доведеться йти на війну. Було шкода маму, яка дуже переживала, але ховатися не збиралася. Як і подруга Марта Грищук з Угринова, котра теж того дня прибула у військкомат. Спочатку відрядили до Львова на навчання у військово-медичний клінічний центр, потім проходила підготовку на полігонах. Про той період свого життя Оксана розповідає скупо:
— Перед тим, як нас мали відправляти на Схід, я купила собі каску, ще одну військову форму й купу медикаментів, щоб зібрати санітарну сумку й бути в повній бойовій готовності. Ніхто ж не знав, що чекає попереду. Нас привезли у місто Красноармійськ (згодом перейменований у Покровськ), на базі однієї з лікарень ми розгорнули військовий госпіталь, щоб надавати допомогу пораненим, яких везли з передової. На ходу вчилася працювати операційною медсестрою. Дівчата зі Львова, які мали більше досвіду, допомагали освоїтися. Морально було дуже важко бачити молодих хлопців без рук і ніг, з понівеченими тілами, яких не завжди можна було врятувати. Часом цілу добу доводилося простояти в операційній. Бачиш, що пацієнт на межі, — починаєш подумки молитися за нього, поплачеш крадькома — і знов до роботи.
Дівчина не говорила високих слів про патріотизм. У неї, ровесниці нашої незалежної держави, ці почуття вроджені, як любов до матері, до родини. Похвалилася лише, що на Горохівщині сильний український дух, багато земляків воювало, чимало є й волонтерів.
— Знаєте, як ми чекали з дому передач, які доставляв Віталій Гладун із Горохова! Такі люди у той час, коли військові не були забезпечені всім необхідним, допомагали їм вистояти. Багато значила й моральна підтримка, коли мама телефонувала й розповідала, як у церкві священник і односельчани молилися за всіх, хто на війні. І на Сході з нами були капелани, сповідали, причащали, розраджували у тяжкі моменти.
Оксана пройшла ці випробування у 23. Обмовилася, що іноді, стоячи, засинала від утоми, часом здавалося, що більше нема сил щодня бачити криваве місиво тіл. Але хтось же мусив там бути!
— Напевне, коли вибирали претендентів на нагороду, мені додали балів і за участь в АТО. Тому я цю медаль прирівнюю до бойової. Вона цінна тим, що вручають її не за рознарядкою. Вразила й атмосфера у залі Національної філармонії — і урочиста, і водночас дуже тепла. Мене привітали перший Президент України Леонід Макарович Кравчук, наш генеральний директор Іван Онуфрійович Нискогуз, дуже багато інших поважних людей. Рада, що тепер працюватиму під покровительством святого Пантелеймона! — поділилася враженнями Оксана Гальчин.
Р.S. А ще пані Оксана стала однією з героїнь документального фільму «Я вірю, що закінчиться війна», знятого журналістами «Газети Волинь», який можна переглянути на нашому сайті — wolyn.com.ua.
