Тур вихідного дня

— Доброго ранку, Еммо, — привіталася сусідка–пенсіонерка з нижнього поверху, яка вигулювала свого чотирилапого улюбленця. — Куди це ви зібралися?

— У подорож. Туристичну. Путівку на ювілей син подарував.

— Скільки ж то вам, Еммо?

— П’ятдесят.

— Хоч нікому не зізнавайтеся. Гарно виглядаєте. А надовго їдете?

— Та ні. Це — тур вихідного дня називається.

— Чого так мало?

— Робота. І так ледве на п’ятницю й понеділок відпросилася.

— Щасливої дороги, Еммо…

Коли виросту — подарую тобі мандрівку. Багато мандрівок…

На роботі її відпустили б і на тиждень, і на більше. Але мала якось викрутитись перед допитливою сусідкою. Та й путівку ніхто їй не дарував…

… — Славчику, тато іде від нас, — тихо мовила Емма і погладила чорняве синове волосся.

— Куди, мамо?

— Він буде жити в іншій сім’ї.

— А чому не з нами?

— Маленький ти ще, не розумієш.

— Я вже великий. До школи скоро піду. А тато буде до нас приходити?

— Не знаю, сину…

Емма була не з тих жінок, які нарікають на життя навіть у найскрутніші часи. У неї росте син. Хіба це не радість? І роботу має. І дах над головою — батьки залишили двокімнатну квартиру, а самі перебралися на родинне обійстя в село, що неподалік міста. Звісно, грошей не вистачало. Але вона навчилася викручуватися.

Емма була не з тих жінок, які нарікають на життя навіть у найскрутніші часи. У неї росте син. Хіба це не радість?

Славко любив дивитися фільми про мандрівників та цікаві далекі країни.

— От, як би нам, мамо, туди поїхати, — казав мрійливо.

— Хіба я проти? Та за що?

— А ти була за кордоном?

— Ні.

— Коли виросту — подарую тобі мандрівку. Багато мандрівок…

Емма усміхалася і… подумки вирушала у світ разом із сином.

Після закінчення вишу Славко влаштувався менеджером у невелику, але успішну компанію. У нього був хист до цієї роботи. Мав пристойний заробіток. І здобув прихильність її власниці.

Альбіна була вдовою. Бізнес дістався від чоловіка. Вона керувала жорстко і вправно. Не любила, коли її кликали по батькові. Не терпіла пліткарів і нитиків.

Молодий менеджер тест на виживання, жартували колеги, пройшов. Альбіна не зогляділася, як закохалася в Славка. Була старшою за хлопця більш як на десяток років. Але кохання про вік не запитує…

Славкові імпонувала увага бізнес–леді. А їй — розумний і вродливий молодий чоловік.

Альбіна першою запросила Славка на побачення. Потім запропонувала перебратися жити в її просторий приватний будинок. А згодом — узаконити їхні стосунки.

Альбіна першою запросила Славка на побачення. Потім запропонувала перебратися жити в її просторий приватний будинок. А згодом — узаконити їхні стосунки.

Еммі все це не подобалось. Відмовляла сина від, на її думку, необдуманих кроків.

— Гадаєш, їй необхідна нормальна сім’я? Діти? Заможній мадам потрібен статус. Кажуть, зараз модно старшим жінкам закохуватися в молодих хлопців. Хоча, яке це кохання?! Все у людини є, лише молодого коханця бракує.

— Ми на море з Альбіною їдемо. Ти б пораділа за нас, мамо.

— От якби твоєю нареченою молода дівчина була, тоді так…

Згодом Славко з Альбіною таки одружилися. Без гостей і забави. Розписалися і вирушили у закордонну весільну подорож.

Син на хвильку по дорозі в своє нове життя заскочив до матері. Сказати, що їде.

— А твоя… м–м-м… дружина де?

— Альбіна в машині. Чекає мене.

— Чому ж не зайшла? Ми так і не познайомились, як годиться. Я навіть не привітала вас із одруженням. Ви ж не запросили…

— Пізніше, мамо, пізніше. Хіба ці вітання–бажання — головне в житті? Ну, все, я побіг…

Емма дивилася через вікно, як син сідає у розкішне авто. Машина рушила. А Емму взяв такий жаль…

Славко з Альбіною запросили матір у гості у вихідний. Вона довго перебирала свій гардероб. Не знала, що одягнути. Дорогих брендових речей у неї не було. Хіба дещо із секонду. Як жартувала співробітниця, магазини секонд–хенду — найкрутіші бутики у місті.

Товариство Емми було для Альбіни нудним. Та нічого не тямила в її бізнесі. У стилі життя. У них — різні інтереси… Альбіні час від часу телефонували чи то ділові партнери, чи знайомі. Вона відчувала полегшення, коли відповідала на дзвінки.

— Піду я, сину. Вдома треба дещо зробити. Бабусю з дідусем провідати. Ти, до речі, коли в них був?

— Роботи багато. Зберуся якось. Ходімо, мамо, на кухню. Я гостинці для тебе маю.

Коли Славко складав у торбинку продукти, до кухні зайшла Альбіна. Глянула. Вийшла. Покликала чоловіка.

— А що це за гуманітарну допомогу ти роздаєш? — запитала.

— Тобто?

— Усе на цьому світі має ціну, мій любий. Я розумію, що це твоя мама, але… Якби вона, наприклад, у будинку прибрала, поки наша хатня робітниця хворіє. Ми б їй віддячили… тими ж продуктами.

— Усе на цьому світі має ціну, мій любий. Я розумію, що це твоя мама, але… Якби вона, наприклад, у будинку прибрала, поки наша хатня робітниця хворіє. Ми б їй віддячили… тими ж продуктами.

Ти хотіла сказати — заплатили б.

— Хай буде так.

Емма почула цю розмову. Чи то Альбіна не вміла тихо розмовляти. Чи хотіла, аби все долетіло до вух свекрухи. Сахнулася від гостинців. Швиденько подякувала. Більше до сина в гості не ходила. Та й не запрошували.

Часом забігав сам Славко. Розповідав, що все у нього гаразд. Довго в матері не затримувався. Емма здогадувалася: Альбіна ревнує свого молодого чоловіка.

…Дехто з її співробітників їздив за кордон в туристичні подорожі. Розповідали про тамтешні принади, шопінг, ціни… Емма зрозуміла: від сина обіцяної мандрівки не дочекається. І обіцяв він те все, коли хлопчиськом був. А тут і невгамовна сусідка почала діставати:

— Еммо, де будеш ювілей святкувати? Мусиш щось пристойне організувати. В тебе ж невістка крута. Бізнесменка. Пощастило Славкові. Певно, щось гарне тобі подарують.

От і вирішила Емма спрезентувати собі подорож. Хай люди вважають: це від сина.

Емма почула цю розмову. Чи то Альбіна не вміла тихо розмовляти. Чи хотіла, аби все долетіло до вух свекрухи. Сахнулася від гостинців. Швиденько подякувала

Біля Емми в автобусі сиділа приємна дівчина. Марина. Їх і в готелі разом поселили. Це також була її перша коротка подорож за кордон. Марина скидалася на невгамовне дівчисько. Жваво на все реагувала. Це сусідство скрашувало Еммині невеселі думки.

У невеличкій крамничці Марина прицінювалася до шарфиків.

— Правда, гарні? — запитувала Емму. — Мені ось цей подобається. А вам?

— Я також люблю пастельні кольори.

— Куплю на подарунок.

— Для мами?

— Та ні, — хвилька смутку набігла на обличчя дівчини, — для своєї виховательки. Сирота я. А Марія Олександрівна… Ми її дуже любили. Вона була нам як мама. І, знаєте, їй дуже шарфики подобаються. Якби не Марія Олександрівна, то, може, й не було б роботи, яку люблю, і цієї гарної подорожі. Вона нас у спину штовхала, аби вчилися, в люди вибивались. Я вам пізніше про неї розкажу…

…Мандрівка видалась цікавою. Екскурсії, трішки шопінгу… Завтра — додому. А сьогодні в Емми день народження. Але вона так і не дочекалася вітального слова від сина. Навіть есемески…

Ольга ЧОРНА.