Треба було 28 років, щоб українців об’єднали два слова
Якщо ви все життя прожили в одному місці, не переїжджали з області в область, а тим більше не міняли Східну Україну на Західну, вам може здатися, що в цій історії немає нічого особливого. Однак переконання, що країна наша нібито всюди однакова, насправді не відповідає дійсності. Мова спілкування жителів різних регіонів — це великий камінь спотикання. Тому що одна справа бути україномовним на Волині чи у Львові, а зовсім інша — у Херсоні, Одесі чи Миколаєві
Тамара ТРОФИМЧУК, відповідальний секретар «Газети Волинь»
«Схід є Схід, Захід є Захід, і їм ніколи не зійтися разом», — казав колись англійський письменник Редьярд Кіплінг. Слова автора «Мауглі» стосувалися насамперед розбіжностей у культурах цілих континентів, але їх можна також застосувати і до України, де між регіонами існують свої особливості. На відміну від Волині, скажімо, на Півдні країни, звідки я родом, як і на Сході, багато людей розмовляють російською, хоча є чимало україномовних. Але перші живуть у комфортних містах, а другі — у не завжди облаштованих селах. Тому здається, що перевага на боці «городскіх рускіх». Українські селяни в програші.
Можливо, я вважала б так і досі, але доля розпорядилася інакше. Вона зробила так, що ця мова міцно увійшла в моє життя і не залишає його до сьогоднішнього дня.
Пригадуєте, колись одеський даішник назвав нашу мову «телячою»? Зізнатися, після цих слів у мене перед очима промайнуло все дитинство. Саме таке ставлення до україномовних селян запам’яталося зі шкільних років. А ще — своєрідне роздвоєння особистості. Тому що в рідному селищі люди говорили між собою українською, а приїжджали в Херсон — і переходили на російську. Чому — всім тоді було зрозуміло. У громадському транспорті, кафе, магазинах, перукарнях — всюди звучала тільки ця мова. Більшість шкіл в обласному центрі були «російськими». В українських ЗОШ для мови Пушкіна також існували привілеї: краще оформлені кабінети, більше годин для навчання, загальний вищий статус. І все це тисло на нас, селян, особливо на молодь. Тому ми, ще виходячи з рейсового автобуса на автостанції, дружно переходили на російську, щоб не виділятися в натовпі, і не дай Боже не почути в спину: «Посмотрітє, какоє сєло прієхало!»
У шостому класі я поїхала в піонерський табір «Молода гвардія» і там ще більше відчула всі «мінуси» «телячої мови». Для сільської дитини навчання у школі відомого закладу стало справжнім випробуванням. Математика, фізика, хімія — всі точні предмети викладалися в Одесі російською. То була не наука, а невідомо що! Доки перекладеш у голові почуте, доки збагнеш, що й до чого, мозок закипає. А вчитель тим часом не чекає, він іде вперед, подає нову інформацію. Після цих уроків я почувалася, як витиснутий лимон. Своє реноме намагалася покращити на українській мові та літературі. Але вчителька була роздратована, наче не любила предмету, який викладала. Словом, за місяць перебування у розхваленому таборі я не лише відстала в навчанні, а й зміцнилася в думці, що з українською далеко не заїдеш.
Можливо, я вважала б так і досі, але доля розпорядилася інакше. Вона зробила так, що ця мова міцно увійшла в моє життя і не залишає його до сьогоднішнього дня. Мені пощастило навчатися у Львові, а, як відомо, де проходять студентські роки, там залишається твоє серце. Розкішна столиця Галичини перевернула моє уявлення про те, що краса та історія повинні бути пов’язані тільки з російською мовою. Це місто, навпаки, наче підкреслювало, що в його величі небагато спільного з північно-східним сусідом. Для людини, котра росла із тим, що все хороше — родом із Росії, це було справжнім одкровенням.
Поки я навчалася у Львові, у Херсоні з мовою все залишалося так, як і раніше. Мій сусід, дядько Віктор, батько двох сестер — подруг дитинства, на запитання, що привезти зі Львова, упевнено казав: «Привези мені Бандеру» (страшилки про ватажка українських націоналістів міцно вкорінилися в свідомості старшого покоління)… І через п’ять, і через десять років я приїжджала туди як гість і відчувала холодний погляд у спину — «бандерівка». Ситуація змінилася лише цього року. Чи то подіяв закон про мову, чи українське телебачення виконало нарешті свою місію, чи відпочивальники, які приносили місцевим жителям доходи, зробили херсонців більш лояльними до української, але вперше тут я відчула, що на слова «будь ласка» вже не озираються. І для мене це важливий підсумок напередодні 28-ї річниці незалежності.
