«Щодня у кожного з нас розривається серце, адже наша родина неповна…»

Дорогі українці!

Кожен мій ранок починається з sms–повідомлення.

Це sms від Генерального штабу. За минулу добу обстрілів — сім, втрат — дві. Цифри можуть бути різними, але тільки одна робить ранок добрим. Це — нуль.

Обстрілів — нуль. Втрат — нуль.

І давайте для початку подякуємо тим, завдяки кому ми можемо сьогодні бути тут, під яскравим сонцем і чистим блакитним небом.

І щоб ці оплески почули наші захисники, які зараз боронять Україну на Сході.

Завдяки вам ми відзначаємо сьогодні 28–му річницю проголошення Незалежності.

Хоча не зовсім правильно казати, що Україні — 28. Адже до 91–го року ми встигли чимало. Відбулося хрещення Київської Русі, Іван Федоров видав у Львові «Апостол», засновано Києво–Могилянську академію, козаки на чолі з Богданом Хмельницьким та Іваном Сірком підкорили фортецю Дюнкерк, на світ з’явилася Конституція Пилипа Орлика. Україна була однією із засновниць ООН, а Сергій Корольов зробив вагомий внесок у підкорення космосу людством. Це — лише декілька важливих подій яскравої історії нашої багатовікової та водночас молодої країни.

Ну а сьогодні ми відзначаємо, мабуть, найважливіший день у житті держави. День, коли вона здобула Незалежність.

Сьогодні вже сформувалося ціле покоління, народжене в незалежній Україні. Для них це нормальний стан речей. Для них не може бути по–іншому. І це прекрасно. Бо це покоління — наша ментальна опора. Опора свободи, демократії та розвитку. Вони мислять інакше, вони думають сучасно, а значить — Україна рухатиметься тільки вперед.

Разом з тим, ми з вами не повинні забувати, що Незалежність не з’явилася за помахом чарівної палички. Активна боротьба за неї почалася понад 100 років тому. Тривала вона і в часи Радянського Союзу. Микола Руденко, Василь Стус, Петро Григоренко, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, учасники Революції на граніті. Це неповний список тих, хто боровся за здобуття Незалежності. Хтось — ціною власної свободи, а хтось — ціною власного життя. Заради цього одного дня. 24 серпня 1991 року. І цей день був неминучим. Бо, як казав Левко Лук’яненко, прагнення до незалежності закладене у нашому генетичному коді.

Минуло 28 років. 28 різних років. Непростих, буремних, тернистих, але — наших спільних. І всі ці роки ми пережили разом. Усією країною.

Усією країною ми тягнули кравчучки, нарізали купони та дивились, як «Багаті теж плачуть». Усією країною мали ваучери, ходили в «мальвінах», а ті, кому пощастило, — з пейджерами.

Усією країною стрибали на рекордну висоту — 6 метрів 14 сантиметрів.

Першими перепливали басейни Сіднею та Афін, плакали на олімпійському п’єдесталі в Атланті, коли вгору піднімався український прапор.

Усією країною змушували тремтіти грандів європейського футболу. Коли Лужний зі Львова отримував пас від Головка з Херсона, віддавав на Реброва з Горлівки, а той — на киянина Шевченка… Тоді «Гол» лунало від Ужгорода до Луганська.

Ми повинні рухатися вперед, разом будувати країну, разом робити неможливе і кожного ранку казати собі: «Я українець. І я можу все!»

Усією країною, від Донецька до Карпат, ми летіли до зірок разом з Леонідом Каденюком і раділи, коли у відкритому космосі вперше в історії пролунало «Ще не вмерла…»

Усією країною стояли в черзі у перший Макдональдз та слухали «Танець пінгвіна» від Кузьми. Чекали армагеддону з настанням 2000 року та раділи на ранок, що його пережили.

Усією країною ми підкорили Європу «Дикими танцями» та відстояли демократичний вибір у 2004–му. Усією країною молилися за моряків «Фаїни» у полоні сомалійських піратів та плакали за гірниками на шахті Засядька.

Усією країною тішилися, коли на когось падав вінок.

Намагалися встигнути до Євро-2012 та усією країною не розуміли: як можна було не побачити гол у ворота Англії?

Це були різні роки. Непрості, але тепер, озираючись назад, можна сказати, що до певного моменту — безтурботні. Адже потім настав 2014 рік.

Спочатку всією країною ми довели, що маємо гідність. Не побоялися водометів і кийків. А дехто не побоявся і снайперських куль.

Тоді всією країною ми дізналися, що сотня може бути Небесною.

А згодом на нашу землю прийшла війна. Яку ми зустріли всією країною.

І тут «усією країною» — це вже не просто художній прийом. Бо ми — у прямому сенсі слова — всією країною збирали на бронежилети, медикаменти, тепловізори.

Усією країною в інтернеті та біля телеекранів були прикуті до новин зі Сходу. Новин, де решта слів втрачала сенс, а перед очима були тільки назви населених пунктів та кількість загиблих героїв.

Як це не парадоксально, але тоді ми народилися вдруге. Як країна та як суспільство. Об’єднались і згуртувалися. Згадали це забуте відчуття — коли ти пишаєшся своєю Батьківщиною. Саме тому сьогодні тут зібралася гордість України! У першу чергу — це наші воїни. Ті, хто захищав, і ті, хто зараз захищає нашу землю. Це родини військових. Ті, хто втратив сина, батька, чоловіка чи брата. Це волонтери. Ті, хто допомагає, інколи віддаючи останнє. Тут також ті, хто навчає, і ті, хто рятує життя щодня. Ті, хто на спортивних аренах світу прославляє Україну. Наш науковий і творчий потенціал. І, звичайно, — наше майбутнє — наші діти. Ці люди — не просто учасники Ходи гідності. Це наші тисячі причин любити Україну.

Знаєте, колись мене запитали: «А за що ти любиш Україну?» Дивне питання. А за що ти любиш свою маму? Вона тебе народила, виховала, підняла на ноги. Я люблю Україну, бо я тут народився, я люблю наш прапор і радію, коли він переможно майорить. Я люблю наш гімн, бо це — наш найголовніший хіт! Бо яку ще пісню так знає і так співає кожен із нас?

Я люблю нашу землю, бо кожен куточок України — це велика сім’я.

І для тих, хто не розуміє сьогоднішній біль українців, я поясню дуже доступною мовою.

Уявіть, що, наприклад, сусід відібрав у вас двох дітей. Першу дитину — просто викрав. Їй видали нове свідоцтво про народження. А потім кажуть: «Та ми не забирали вашої дитини. Вона сама захотіла жити з нами. Ну і що, що під дулом автоматів? Це її бажання. І взагалі — хто вам сказав, що це ваша дитина? Вона споконвіку була нашою. Ви не хвилюйтесь, їй тут буде краще, у нас прекрасний притулок біля моря, під сонечком».

І ось пройшло п’ять років. І ті, хто був так занепокоєний, кажуть: «Та наче все нормально. Дитина за вами вже не плаче. І взагалі — не дуже вона на вас і схожа». Чому вони так кажуть? Тому що це — не їхня дитина.

А другу вашу дитину замкнули в дитячій кімнаті. І поставили озброєну охорону. Вам кажуть: «Яка охорона? Там нікого немає». І ви чуєте, як ось тут поруч, за стіною, ваша дитина плаче, але не можете туди зайти.

Щодня у кожного з нас розривається серце. І будь–які перемоги чи здобутки неповноцінні, адже наша родина неповна. Та настане день, і ми обов’язково зберемося разом. Бо голос рідної крові переможе!

Дорогі українці! Ми різні. Але єдині. Мусимо бути єдині, бо тільки тоді ми сильні. Зрозуміти, що розраховувати маємо тільки на себе. Не сваритися через минуле, а об’єднатися заради майбутнього. Україномовні та русскоговорящие, незалежно від віку, статі, віросповідання — бути єдиним народом. Не на плакатах, не в гаслах, а ось тут. У кожного в серці. Ми повинні рухатися вперед, разом будувати країну, разом робити неможливе і кожного ранку казати собі: «Я українець. І я можу все!»

Наша земля — неповторна, чарівна, незламна, неймовірна, дивовижна, казкова, чудесна, прекрасна. Якби не наша Батьківщина, людство могло б і не знати цих слів. Адже всі вони були створені для того, щоб описати Україну.

І сьогодні вона відзначає 28–му річницю Незалежності. За ці роки ми зробили найголовніше. Ми їх примножили. Зберегли незалежність і свободу.

І бережемо сьогодні. Хтось — ціною власної свободи, а хтось — ціною власного життя.

У цей важливий день ми віримо, що в українському календарі скоро з’явиться інша, не менш знакова дата. Конкретне число і місяць — неважливі.

Бо це буде день, коли настане мир.

І мій ранок починатиметься з sms–повідомлення: за минулу добу в Україні народилося 1000 хлопчиків та 1001 дівчинка.

З днем народження, Україно!

Слава Україні!

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.