Пам’ятаєш, як я викликала дощ і він ледве не змив це місто?
Хотілося скинути одяг і належати цій стихії. Виходячи з берегів, повертатись не хочеш…
– Іноді дощ проникає в мене глибше, ніж будь-хто з коханців, — кажу своєму демону, поки розчиняється цукор у моїй каві. — Він пестить моє волосся, обтяжуючи його вологою, кучерявить, повертає справжність, якої я навіщось намагалася позбутися, вирівнюючи його в насильницький спосіб. Заціловує мене всю. Проникає під одяг — і доторки його краплин я відчуваю завжди дуже гостро — чи ніжні і теплі, а чи окреслювальні, холодні — до мурашок на шкірі
Дощ будить в мені щось первісне, навіть тихий і монотонний, який іноді йде кілька діб, занурює в якісь часи світових потопів чи язичницького поклоніння силам природи. Він достукується до суті, зливається з чимось таким у мені, пояснення чому нема. Я можу дивитися на дощ вічно. Як в очі того, кого не можу зберегти.
І ти ж знаєш, я не люблю парасоль, не ношу їх із собою. Між мною і дощем — жодних перепон. Люблю танцювати з дощем, плакати з ним, засинати під його голос.
Ми з ним справді як коханці — у мене нема від нього секретів. Я іноді потребую дощу, як пересохла пустеля. Чи як спрагла животворчої вологи квітка.
А одного разу я викликала дощ і він ледве не змив це місто? Страшна стихія із непередбачуваною сило
Мені буває нудно від того, наскільки люди не дорівнюють самим собі, задуманим на більше.
Усі втікали, ховалися, а я йшла серед цієї бурі, промокла наскрізь під пружними струменями, зливалася з руйнівною, пристрасною і творчою міццю зливи, була з нею в унісон, ми резонували і підсилювали одна одну. Я відчувала свою приналежність до цього, свою безмежність, бо серце зливи билось в мені. Хотілося скинути одяг і належати цій стихії. Виходячи з берегів, повертатись не хочеш.
– Пам’ятаю той день, — каже демон, задумливо вдивляючись у вкрите дощовими краплями вікно. — Вони вдаряються об скло, стікають по ньому, випадково чи закономірно зустрічаються з іншими, зливаються в потічки… Я тоді ще подумав, що ти змінишся назавжди, відчувши в собі цю силу. Проте помилявся.
У побутовому реалізмі затишніше, чи не так? Типові герої, типові обставини, банальний розвиток подій — і жодних загроз. Мені буває нудно від того, наскільки люди не дорівнюють самим собі, задуманим на більше. Це як бути Ангелом, а жити куркою.
– Сила стихії насправді страшна, — зауважую я, допиваючи каву.
Демон тільки скептично усміхається:
– Страх не існує поза тобою. Страх — це ти. І сила — це ти. І навіть ми з ним, — киває демон на Ангела, — це ти. Стихія слухається тільки тих, хто вірить в себе. Хоча б, як у Бога, подобою якого є. Та насправді достатньо просто вірити в себе. Тоді можна танцювати не лише з дощем. Тоді можна танцювати навіть зі Смертю…
Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор .
