Цікаво, що відчував у душі Алан Бадоєв, коли вчив українських воїнів ході за своїм сценарієм?
«Для них «Ще не вмерла…» — це просто пісня, яку можна декілька разів обіграти по-всякому»
Усе, що на публіку робить Зеленський, є красивим. І саме тому — небезпечним
24/08/2019 я побачив блискучий акторський виступ, ба навіть цілий перформанс у жанрі «пафосний популізм». У режимі реального часу під телекамеру, під візуально-емоційне сприйняття актор (він же за сумісництвом головнокомандувач) відіграв дійство, яке, безумовно, є талановитим і видовищним якраз тому, що вихолощено-сценарне. Таланту вживатися в роль — хоч відбавляй, тому я трактую побачений сьогодні перформанс як украй небезпечне явище. І поясню чому.
Він (вони) бере формою. Він і є форма. Силіконова форма, яка застигає під габарити основного предмету. Цим предметом я б назвав запит на візуалку. Його виборці — не змістовні, якщо не сказати — беззмістовні. Вони орієнтуються лише на зовнішні прояви Президента, відтак формують стійкий запит на популізм, підтакування, підлещування, підлабузництво. Це повністю його стихія. Тож навіть 24 серпня він (вони) розцінює як ще один надважливий знімальний день в епопеї діджітал-президентури.
А що за цим?
Він зупинявся біля Алеї Небесної сотні — а в мене перед очима стоять його жарти на тему беркутні, якій дати б ебонітові палички, отоді спецназ викрешив би з мітингувальників чималу кількість дармової електроенергії. Я це пам’ятаю.
Він говорив про Богдана Хмельницького — а в мене перед очима стоїть його лисий корєш по «95 Кварталу», який регулярно висміював козаків, причіпляючи собі оселедця на полірований череп.
Він говорив про освоєння космосу — а в моїх вухах лунає порівняння моєї «космічної країни» з проституткою з німецького порно, яка і «вам даст».
Він говорив про Богдана Хмельницького — а в мене перед очима стоїть його лисий корєш по «95 Кварталу», який регулярно висміював козаків, причіпляючи собі оселедця на полірований череп.
Він говорив про те, чому він любить цю країну — а в мене подумки крутяться його малоросійські «Свати» та інша трешова «продукція» попередніх років, знята для Раші і на гроші Раші.
Він говорив про «ми разом усією країною» — а я чую «мы вместе братья, правда ведь?».
Я все це пам’ятаю. Тому кажу: НЕ ВІРЮ.
Форма неминуче перемагає зміст, якщо публіка беззмістовна. 24/08/2019 я був свідком геніально формального виступу для публіки, яка звикла аплодувати ще до появи артиста на сцені.
Форма завжди підкупляє. Бо не вимагає нічого, окрім невимогливої емпатії. Її може легко досягнути навіть студент-другокурсник із кафедри акторської майстерності. Достатньо лишень уміло зміксувати сентимент із позитивною мотивацією, всипати жменьку спогадів, приправити соусом із пафосу та наїву, перемішати все це з іграшковою войовничістю, зафіксувати засмаглими діточками в білому — і маєш легкостравну їжу, яка і виглядає апетитно, і не є тяжкою.
Але що за цим?
А за цим — перелік небезпечних (тому що ретельно зашитих) меседжів. Таких як:
Сьогодні він мало не зі сльозами на очах говоритиме про «убієнних на війні» — а завтра піде відкривати національний гуманітарний простір для «руского міра», гастролей рос.
звйозд і корпунктів московських радіостанцій.
Сьогодні він вручатиме медалі за бойові заслуги — а завтра розблокує ФСБшні «Вконтактє» і гарантуватиме недоторканність для російських інвесторів.
Сьогодні він гукатиме «Слава Україні!» — а завтра зробить російську мову (мову окупанта) де-факто офіційною.
Це і є його меседжі. Для нього є окремо сьогодні — і окремо завтра. Сьогодні — телекамери й постановочний перформанс. А завтра — рутина, будні, робочий час малоросійського президента, який свою країну бачить покращеною, демократизованою Росією з УРСР-радянською пам’яттю.
Для них «Ще не вмерла…» — це просто пісня, яку можна декілька разів обіграти по-всякому: і акапельно, і на даху, і в підземці, і з синьо-жовтими фортеп’янами. Для них це просто пісня. Така сама, як і «в голове моей тумани-мани-мани». Просто пісня.
Для талановитого Алана Бадоєва постановка 24 серпня — це просто гарний запис у портфоліо творчого доробку. Сьогодні — синьо-жовті фортеп’яни, які виглядають у кадрі обалдєнно, а завтра продюсер піде займатися підготовкою сольних концертів свого Макса Барскіх у Петербурзі та Москві. День незалежності Республіки Мадагаскар він підготував би так само обалдєнно, какая єму разніца.
Дитячі долоньки на водометній машині, якою розганяли Майдан у мінус 12 градусів, — це знак прощення. Дуже принизливий знак. Огидний. Тому що такого прощати не можна.
Ми всі в білому — це красиво виглядає лише в кадрі. Білий прапор капітуляції теж, до речі, виглядає цнотливо й красиво, особливо на тлі зелених крон дерев.
Пацифізм — це чудова і життєлюбна риторика. Але не тоді, коли ти щоранку отримуєш sms із цифрою свіжих трупів. Мир — це підступна ілюзія, яка завжди викликатиме беззубі розніжені оплески людей, готових своєму ворогові залізти, не кажу куди, без мила.
Діти, зодягнені в райські білі одежини, наче зійшли з брошурок єговістів і возвіщають про настання Царства Божого, де леви обіймаються із сарнами. Красиво і безплідно.
Повний розслабон. Бодай на 1 деньок.
Щоби завтра, поки насєлєніє розслабляється і беззубо любить свою страну, почати неустанний труд над упровадженням реальної Малоросії. А ви обіймайтеся тим часом і своїми чистими долоньками прикрашайте водометну машину. Вона ж така чудова.
Форма — це наш ворог і його суть. В тому-то й суть сценарного дійства 24/08/2019.
Остап ДРОЗДОВ, письменник, журналіст, телеведучий
