«Я переконаний, що рано чи пізно все повернеться до автентики. Художники зрозуміють, що ми всі різні, з різним кольором шкіри, ментальністю. Я це вже зробив».
Намалював коня – і продав його за 186 тисяч доларів!
Хто він – найдорожчий художник України Анатолій Криволап?
Цьогоріч у вересні 73 роки виповниться митцю, якого називають «відлюдником». Був час, коли Криволап вирішив покинути малювання, та саме тоді відчув, що знайшов свій стиль. Відтак у 2011 і 2013 роках дві його картини із зображенням коня на міжнародному артринку купили за 124 і за 186 тисяч доларів!
У мистецьких колах його називають майстром нефігуративного малярства та пейзажу. Все через те, що малювання — безсюжетне. Але до точки відліку майстер ішов довго — півтора десятиліття! Йому не подобалося те, що зображали більшість художників, і не подобалося те, що виходило у нього самого. Хоч позаду був столичний художній інститут (сам Криволап із Яготина). Отож, після вишу пішов в армію і надумав вступати до Київського політеху, тим більше мав здібності до точних наук. «Служив я в Ризі, пам’ятаю, розтанув сніг, а там дахи кольорові та синє небо, і воно в цих калюжах відбивається. У мене в грудях защеміло. Тоді я чітко зрозумів, що ніколи в житті не кину цієї справи».
Я чітко зрозумів, що ніколи в житті не кину цієї справи.
У нього стало виходити, коли мав більш як 40 літ. Перші великі гроші — 100 тисяч радянських рублів — у 1990–му від українського Градобанку за 15 картин. Криволап тоді купив собі куртку на овечому хутрі, бо до того 20 років ходив у ратиновому (вовняному) пальті і дуже мерз. Мав тоді ще сині туфлі на всі випадки життя. (Взагалі близькі Анатолія відзначають його мінімалізм). Поволі до нього прийшла слава: у 1992–му продав дві картини на виставці в Німеччині (по 6 із лишком тисяч доларів) — після того і в Україні оцінював свої роботи у тисячах доларів.
Мистецтвознавці підкреслюють, що полотна Анатолія Криволапа цінні незвичністю: у них закладені дуже концентровані враження від природи. Він сам каже про провідну роль кольору — досліджував колористику понад 10 років: «Я почав з ними експериментувати. Думав, який колір повинен якому підкорятися. Який має бути основним, який акцентом. І найголовніше — відтінки. Робив це щодня, із записами у щоденнику. Вивів формулу кольору…»
Зображення коней в особливій гамі принесло Анатолію звання «найдорожчого», хоча він каже, що грошей не помічав ніколи. Тим паче в Україні довго «не продавався». А от із коней у нього й починалося: є спогад мами, як малим обмальовував усі стіни кониками. Гарно вдавалося у нього і в школі, зрештою, як і математика, й фізика. Батько–залізничник сподівався, що син обере «чоловічу» професію, а мама лиш хотіла, щоб був слухняним і вчився.
Анатолій Криволап одружений із художницею, має сина, доньку і чотирьох онуків. Про особисте життя розповідати навідріз відмовляється. Трохи привідкриває завісу його онук Олексій, який, як асистент хірургу, допомагає йому в малюванні і вчиться арт–дилерству, аби в майбутньому продавати дідові полотна і розповідати про його шлях у мистецтві: «У нас дружні стосунки з ним, він сам запропонував звертатися на ім’я… Анатолій не любить бути дідусем. Увечері і зранку ми гуляємо з собаками. Багато говоримо про захід і схід сонця, трави, небо, кольори природи. Ось там, на прогулянці, і починається робота над картиною. Звечора я застеляю майстерню білим папером. Анатолій любить працювати у чистоті. Готую у відрах фарби, необхідні інструменти. Після сніданку приступаємо до малювання. Подаю йому фарби, пензлі. Працюємо мовчки. Слова відволікають. Дві–три години — і робота готова».
Криволап малює емаллю та акрилом — має особистий рецепт, що створює тактильну поверхню зі струмками кольору. Має дві майстерні — робочу і споглядальну. У другу заходить щопівгодини оцінити вигляд картини на світанку, після обіду та ввечері. Онук каже, працює навіть уночі, коли читає книгу.
Анатолій Криволап удостоєний високої державної нагороди — Шевченківської премії за цикл із 50 робіт «Український мотив». На запитання про патріотизм відповідає, що не знає, що то: «Але знаю, що не міг би жити в іншій країні. Я — українець». І додає: «В Україні сяду під кущем — хвиля, як цунамі, накриває, і вже можу працювати».
За матеріалами umoloda.kiev.ua, world ua.org, rozmova.wordpress.com, life.pravda.com.ua.
