ЧОМУ ХЛІБ СВЯТИЙ НЕ ШАНУЄТЬСЯ?

Світлана ПЕТРОВА

На превеликий жаль, наодинці зі своїми проблемами завершують нинішній сільськогосподарський рік сільгоспвиробники Волині. Поліських хліборобів природа і Бог не наділили родючими угіддями. Можливо тому, що земля тут значно більше просякнута потом селянина, славиться вона справжніми господарями.

До числа найбільш вправних господарників належить директор сільськогосподарського приватного підприємства “Прогрес” Ратнівського району Микола Гурич. До слова, знайомство із ним напередодні Дня працівників сільського господарства розпочалось із заданого ним запитання:
— Не можу збагнути, чому хліб святий, без якого неможливе життя кожної людини, раптом став непотрібним у нашій державі?
У цих відвертих і дещо різких словах сорокарічного керівника, здавалось, закумульований біль всіх аграрників за подальшу долю села. Але в цьому “крику душі” розпачу не було. Бо Микола Ілліч не звик пасувати і перед більшими труднощами.
Тринадцять років тому на базі відстаючого колективного сільгосппідприємства, де на круг намолочували по 12 центнерів з гектара, він створив одне з перших на Волині приватне підприємство і невдовзі вивів його до числа найпотужніших в регіоні. У нинішньому році тут зібрали і засипали в свої засіки 2600 тонн збіжжя при хорошій як для тутешніх земель врожайності 30 центнерів з гектара. (Для порівняння, середня врожайність в поліській зоні ледве сягає 20 центнерів з гектара). Якби не посушливе літо, валовий збір колоскових очікували на рівні чотирьох тисяч тонн і врожайність відповідно до 40 центнерів.
Та високому намолоту не радіють ні керівник господарства, ні агрономи, ні рядові комбайнери: стільки вкладено праці, коштів — і все нанівець. Лише на мінеральні добрива пішло мільйон гривень. А сміхотворно низькі закупівельні ціни на зерно, за якими, що дуже дивує, теж не було змоги продати ні пшениці, ні жита, довели рентабельність зерновиробництва у “Прогресі” до нульової.
— Нинішня зернова криза серйозно підкосила економічну стабільність нашого сільгосппідприємства,— розповідає керівник. — Про те, що ціна на зерно цього року удвічі нижча, ніж торік, а дизпальне подорожчало вдвічі, ціни на міндобрива та запчастини підскочили на 30—35 відсотків, уже говорено-переговорено. В минулому році за тонну солярки віддавали 2 тонни жита, а в цьому — 9 тонн. Така цінова політика, на думку Миколи Гурича, є справжньою наругою над селянином.
У тому, що більшість сільгосппідприємств не купували на осінню посівну високопродуктивного насіннєвого матеріалу, Микола Гурич більш ніж переконаний. Бо із 300 тонн вирощеного у “Прогресі” насіннєвого зерна не продано ще й центнера. А державі, вочевидь, байдуже: справжнє зерно чи полова закладена під майбутній врожай, продадуть чи згодують худобі еліту сільгосппідприємства, що мають статус насіннєвих, не кажучи вже про те, як і за що останні зможуть зробити сортооновлення.
— Наше та ще кілька господарств району ще змогли придбати пальне на проведення осінніх польових робіт за рахунок тваринництва,— міркує мій співрозмовник. — Як-не-як лише від продажу молока в касу господарства щодня надходить 5 тисяч гривень. Поголів’я ВРХ за 13 років збільшили від 960 до 1700 голів, худоба в основному племінна. А економічно слабкі господарства, щоб завершити жнива і засіяти озимий клин, змушені були пускати під ніж останню худобину. Молоко дешевше за мінеральну воду, падають закупівельні ціни на м’ясо через неконтрольоване ввезення його з-за кордону. На що чи на кого в таких умовах сподіватися селянам?
Микола Ілліч нещодавно побував в ряді господарств сусідньої Білорусі. Там, за його словами, держава надає серйозну підтримку аграрному сектору. На полях — нова техніка, на фермах — сучасні доїльні зали, які сільгосппідприємствам надаються на вигідних умовах, а заробітна плата рядових трудівників села у декілька разів вища, ніж у нас. У селах сучасні будинки культури, спорткомплекси, прекрасні асфальтові дороги, про які наші земляки можуть лише мріяти. Усі, без винятку, переробні підприємства надають значні безпроцентні позики сільгоспвиробникам.
На превеликий жаль, в Україні далеко не партнерським залишається ставлення переробних підприємств до сільгоспвиробників. Зокрема, Микола Гурич зазначив, що сьогоднішня вартість буханця хліба дає можливість, щоб закупівельна ціна жита була не нижчою, ніж 600 гривень, а пшениці — 800 гривень за тонну, і при цьому безбідно житимуть хлібопекарі.
Чи замислюються пересічні городяни про мізерну долю селянина в ціні хлібини, пакеті молока чи кілограмі цукру, купуючи ці та інші продукти до свого столу? Мабуть, що ні. А от державні мужі на київських пагорбах мали б замислитись.
— Подивіться, як жирують переробники. Які біля їхніх офісів іномарки, які зарплати в рядових працівників,— каже директор СТПП “Прогрес”. — А ми, сільгоспвиробники, ламаємо голову, як дотягнутися до підвищеного урядом мінімуму зарплати — 332 гривні і при цьому не скорочувати людей. Президент офіційно заявив, що наступний 2006-ий рік стане роком села в Україні. Щиро хочеться у це вірити. Але, чому ж, скажіть, глава держави незадовго до Дня працівників сільського господарства наклав своє вето на закон про зниження тарифів на електроенергію для сільгоспвиробників та відміну непосильних п’ятикратних штрафних санкцій? За цей життєво необхідний для аграрників закон, розроблений з ініціативи Народної партії, проголосувало 265 депутатів Верховної Ради.
Про ці та інші болючі проблеми Микола Гурич сміливо говорить на всіх рівнях, у тому числі і з трибуни Ратнівської районної ради, як заступник її голови, керівник фракції Народної партії. Він впевнений, що ситуація може змінитись на користь села, якщо до Верховної Ради прийде не менше 50 відсотків депутатів-аграрників. З такою позицією солідарні звичайно ж і трудівники СГПП “Прогрес”, третина яких — члени Народної партії.
— Ні для кого не секрет,— аргументує свою позицію Микола Ілліч,— що всі преференції, які мають на сьогодні сільгоспвиробники, і пільгове кредитування, і оподаткування, ряд доплат і дотацій в буквальному розумінні відвойовані Катериною Ващук із народниками. Завдяки цьому, зокрема, торік під три відсотки річних з розстрочкою на три роки ми придбали новий німецький комбайн “Мега”. З цим комбайном цьогоріч заробили на полях південних областей 120 тисяч гривень на власні жнива. Плануємо невдовзі придбати на таких же пільгових умовах ще декілька одиниць техніки, в т. ч. і комбайн. Враховуючи катастрофічний стан щодо забезпечення сільгоспвиробників технікою, пільгові кредити на її придбання мають видаватись з розстрочкою на 6—8 років.
Ясна річ, що у господарстві, яке очолює кандидат сільськогосподарських наук, передові наукові технології застосовуються в усіх галузях. До прикладу, запровадження технології обробітку грунту за допомогою дискових плугів дає річну економію у 200 тис. гривень на одному лише дизпальному. А прикореневий метод підживлення кукурудзи дає змогу отримувати до 600 центнерів з гектара зеленої маси.
Микола Ілліч, як палкий прихильник великотоварного господарства, вважає великою помилкою розпаювання колишніх КСП. Усім бажаючим, на його думку, слід було надавати землю в оренду на 10, 20 чи більше років. Сьогодні через непродуману реформу облогують землі не лише в доведених “до ручки” сільгосппідприємствах, а й в індивідуальному секторі.
СГПП “Прогрес” постійно розширює площі земельних угідь, орендуючи землі в інших селах Ратнівщини і навіть в сусідніх районах. І господарству дають лад, і про людей піклуються. Протягом календарного року виплачують 700 тис. гривень зарплати і плати за оренду паїв. Земляки вдячні Миколі Іллічу також за надану ним допомогу на будівництво Кузьмо-Дем’янівської церкви, що є духовним оберегом тутешньої громади.
Попри всі проблеми, економічні негаразди, які дев’ятим валом нахлинули на вітчизняних виробників сільгосппродукції, Микола Гурич вишукав можливості, аби гідно вшанувати трудівників очолюваного підприємства з нагоди Дня працівників сільського господарства. Бо переконаний, що невтомні, працелюбні і мудрі сільські трударі, які жертовним щоденним трудом демонструють істинний патріотизм, забезпечують продовольчий достаток народу, по праву заслуговують на справжнє свято.