Ярема Іванович Родзь може дозволити собі посидіти на лавочці біля пологового відділення лише з журналістами.
«Радію, що вибір синів іти в медицину був усвідомленим. І тим щасливий»
Ярема Іванович Родзь — у великій пошані в жіноцтва шахтарського міста. Адже він разом зі своїми колегами з пологового відділення Нововолинської центральної міської лікарні дарував для їхніх сімей найбільшу радість — поповнення дочками, синами. А ще він наділений особливими як для завідувача рисами характеру — надзвичайною людяністю, скромністю, простотою і щирістю у спілкуванні
«Це було сенсацією: хлопець із села без будь–яких блатів вступив до медінституту»
Із лікарем бесідуємо біля пологового будинку вже комунального некомерційного підприємства «Нововолинська центральна міська лікарня». Теплий вітерець гойдає гілля беріз і верб, які, здається, прописалися тут такими високими і кучерявими від дня побудови приміщення. У свої ювілейні 70 років, які Ярема Іванович відзначив нещодавно, він такий же підтягнутий, енергійний, з приємною усмішкою.
— Хлопець із Борохова Ківерцівського району, — так сам про себе каже Ярема Іванович. — Тато — їздовий у колгоспі, мама весь час працювала у ланці, і я їй постійно допомагав сапати буряки. Два сезони трудився помічником комбайнера, бо хотів стати механізатором. Але прислухався до прохання батька — спробував вступити до медінституту.
У середині 1960–х років для села це стало справжньою сенсацією: випускник Ярема Родзь без жодних блатів із першої спроби стає студентом Тернопільського медінституту. Для сім’ї це була несподівана й велика радість.
— Яремо Івановичу, а чи пам’ятаєте ви свій перший робочий день?
Лише одне боляче — відходять у засвіти колеги, з якими працював, дружив, вчився у них, і це дуже важко сприйняти.
— Ніби це було вчора. 5 серпня 1972 року я прийшов працювати у пологове відділення Нововолинської центральної міської лікарні, де мене зустріла завідувачка, на жаль, сьогодні вже покійна Галина Григорівна Богма. Розпочалися будні, перемішані з різними, інколи складними, непередбачуваними моментами. У перший місяць роботи був важкий випадок, під час якого допомогли старші колеги. Слава Богу, все обійшлося, і ця мама у нас народила ще четверо дітей. Звичайно, робота медика, і особливо акушера–гінеколога, непроста, виснажлива, але втішений, що доля в мене склалася саме так. Дружина Марія Петрівна — також лікар, і ми десятки років намагаємося сумлінно служити пацієнтам. Для мене вже тривалий час є нормою: в екстремальних ситуаціях, незалежно від того, день це чи ніч, за п’ять хвилин зібратися і прибігти з мікрорайону Шахтарського, де мешкав із сім’єю, у відділення. Зараз стає в пригоді автомобіль.
«Живу, як учили батьки, тільки удосконалюю ці принципи»
— Знаю, професійна слава вашого сина — травматолога Тараса — обганяє славу Яреми Івановича Родзя.
— Я безмежно задоволений успіхами свого сина, завідувача травматологічного відділення нашої нововолинської лікарні, його колег, всього колективу. Тішимося з дружиною, що доклали певні зусилля, аби вибір наших синів — Назара і Тараса — йти у медицину був усвідомленим. Звичайно, трішки прикро, що молодший Назар після дев’яти років практики у хірургії покинув її і став підприємцем. Але він все ж таки у цій галузі — займається постачанням лікувальних закладів сучасним обладнанням. Невістки теж пов’язані з медициною: Марія — лікар, Оксана — фармацевт.
Від себе додам, що старший син Яреми Івановича Тарас дійсно вже у молодому віці став професіоналом, опановує і впроваджує у Нововолинську нові технології лікування травм різного характеру. Відтак сотні людей з округи йому вдячні, що вже не доводиться зі своїми болячками їздити у столичні і зарубіжні лікарські центри. А ще відзначають найкращі якості молодшого Родзя, які він, безумовно, почерпнув від батьків.
— У вас — сорок вісім років трудового стажу, тому маєте всі шанси перевершити своєрідні рекорди в успішній лікарській діяльності своїх колег Миколи Іларіоновича Гідзінського, Володимира Миколайовича Середюка, інших…
— Буду старатися, бо приємно працювати у колективі, де 25 років був завідувачем, виховав висококваліфікованих спеціалістів, професіоналів своєї справи. Лише одне боляче — відходять у засвіти колеги, з якими працював, дружив, вчився у них, і це дуже важко сприйняти.
— Щось у життєвих принципах змінилося за пройдені роки?
— Ні! Живу, як учили батьки, тільки удосконалюю ці принципи. Родом із села, тому віддушину знаходжу у праці на землі. Отримую неабияке задоволення, коли виплекана дружиною городина рясно плодоносить, засіваю озимину, ярину, жнивую.
… А жнива цьогоріч у Яреми Івановича багаті. З роси і води вам!
