Сьогодні у подружжя Шепшелеїв уже є першокласник, а наймолодшій доньці йде другий рік.
«Цукерково-букетний період не закінчився у нас і після трояндового весілля»
Ми їхали у Нові Червища Камінь-Каширського району, щоб зустрітися з родиною Шепшелеїв, глава якої Валерій цьогорічного літа у День села став переможцем у номінації «Супертатусь». А виявилося, що мали нагоду поспілкуватися і з найкращим чоловіком, зятем, і просто «людиною на всі сто», як сказали про нього дружина й теща
«Наші шляхи сходилися і розходилися, але я зараз можу сказати, що любила тільки Валерія»
Вони росли в різних селах: Світлана — у Нових Червищах, Валерій — у Личинах цього ж Камінь-Каширського району.
— Але ж моя мама з Нових Червищ, — розповідає чоловік. — Тут і досі живе її сестра. Ще будучи школярем, я приїжджав до тітки — любив у ліс по ягоди ходити. Тоді й побачив уперше свою майбутню дружину.
Світлана з усмішкою згадує, яким то було їхнє дитяче знайомство:
— Пам’ятаю, як ми біля школи, що через дорогу від нашої хати, бігали. Валєра все норовив шпурнути у мене яблуками. Мабуть, так, по-дитячому, увагу до себе привертав.
Хто ще на одинадцятому році сімейного життя ходить на дискотеку?
А коли були у дев’ятому класі (вони ровесники), то навіть трохи зустрічалися. І вже Валерій приїжджав не лише до тітки, а й до Світлани. А потім дівчина вступила до Східноєвропейського університету (тоді ще Волинського національного). Валерій у Камінь-Каширському ВПУ вчився на кухаря-кулінара.
— Як практику мав в Одесі, — розповідає жінка, — то листи писав мені. Наші шляхи сходилися і розходилися. Життя, по суті, було на відстані. Приїде Валєра раз на пів року до нас у село — ото і все. Зрозуміло, що в цей період у нього були дівчата, у мене — хлопці. Хоч зараз можу сказати, що тільки Валєру любила.
Як розповідала Світлана, пів року вона вчилася за кордоном — у Німеччині (на 4-му курсі стипендію виграла). Залицялися й українці, і білоруси — такі ж стипендіанти, як я. Але, як то кажуть, від долі не втечеш.
Пригадує подружжя травень 2007-го. У Світланиної подруги було весілля, на яке запросили як родича і Валерія. І вже після цього частішими стали у них телефонні дзвінки, зустрічі. А через рік, теж навесні, Валерій прийшов зі сватами. Пам’ятний для обох день освідчення.
— На Великдень, — розповідає Світлана, — ми їздили з друзями до лісу. Шашлики смажили, спілкувалися. Одне слово, веселилися. І тоді це сталося. Валерій нарвав квітів — анемони якраз цвіли — й подарував мені букета, що пахнув весною. Тоді й запропонував руку і серце. Романтично все було.
А 13 вересня 2008-го вони одружилися. Зареєстрували шлюб у Нових Червищах, а таїнство вінчання проходило у Личинах — рідному селі нареченого, де й весілля справляли. Отець Андрій благословив їх на подружнє життя. Торік Шепшелеї відзначили перший, такий гарний ювілей — трояндове весілля. Але, як сказала Світлана, цукерково-букетний період у їхніх з Валерієм стосунках не закінчився і досі. Чоловік із клумби біля хати, де цвіте з весни до осені, будь-якого вечора може принести букета.
— А то нарве у полі ромашок, — говорить жінка, — знаючи, що я їх люблю. Або таке. Їхали навесні з поля коником. Валєра зіскочив з воза і нарвав нарцисів. Хтось зі сміттям викинув стебла з цибулинами у канаву — вони прижилися і зацвіли. Я навіть не помітила квітів, а чоловік не пропустив нагоди, аби порадувати мене.
«Чотири роки ми не мали дітей, а потім трьох, одне за одним, Бог дав»
До речі, ми їхали в Нові Червища, щоб зустрітися з подружжям Шепшелеїв, знаючи, що Валерій цьогорічного літа у День села став переможцем у номінації «Супертатусь». А коли про це зайшла мова, то і дружина, і теща сказали, що Валерій — ще й суперчоловік, суперзять. І взагалі «людина на всі сто».
— Це чоловік, — говорить Світлана, — який і риби наловить, і грибів з лісу принесе, і що треба підмайструє. Друзів багато має — в компанії з ним ніхто не занудьгує.
Теща Євгенія Іванівна додає:
— Мені кажуть: «Ваш зять — то всім зятям зять». Я їх зупиняю жартома: «Та не наврочте, бо ще зіпсується»…
При нашій розмові присутні двоє синочків Шепшелеїв, донька Злата. Найстаршому Максимкові — шість років, хоч у шлюбі подружжя вже майже 11 літ. У подальшій розмові з приводу цього Світлана розповіла:
— Чотири роки після весілля ми не мали дітей. Але не мислили свою сім’ю без сина чи доньки. Тож і до лікарів зверталися, і до народних цілителів. Якось хтось сказав: «Якщо мають бути діти, то будуть». Ми не втрачали надію. І сталося так, що трьох, одне за одним, Бог дав, подарувавши нам батьківство. Валєра не випадково став супертатусем. Він — із тих чоловіків, які присутні щоразу на пологах, які вночі встають нарівні з дружиною.
І ось ми підійшли до того, що, звичайно ж, враховувалося при визначенні переможця в номінації «Супертатусь». Виявляється, Світлана — вчителька німецької і англійської мови — не засиджувалася у відпустці по догляду за дітьми. Вона виходила на роботу, як малюкам виповнювалося пів року чи трошки більше.
— Я не просто поставила чоловіка перед фактом, що буду працювати, а ти, мовляв, з дітьми сидітимеш удома. Ми обговорювали це питання з Валєрою, і він узяв на себе непрості обов’язки. Таких татусів точно в селі нема.
Оскільки молода сім’я живе із тещею, то присутність бабусі дещо, як мовиться, сплутувала карти. Подумалося, що не так уже й складно доглядати дітей, якщо є така помічниця. Тим часом з’ясувалося, що Євгенія Іванівна — бабуся, яка ще працює. Вона, як і її дочка Світлана, викладає німецьку мову у місцевій школі. Більше того — має посаду завуча. Тож це тільки влітку у Максимка, Дмитрика і Злати багато няньок. А як починається навчальний рік, то на хазяйстві залишається тільки тато.
— Мої діти — моя радість, — каже Валерій. — Максим нині вже став першокласником. Він, як і Дмитрик, відвідував дитячий садок. Стало легше, коли залишався вдома лише з найменшою Златою. Але був період, що всі троє були на мені. Особливо це не просто, як заслабнуть. Доводиться бути і нянею, і патронажною медсестрою.
— Валєра вже й уколи навчився робити, — каже на додачу теща.
Тож, коли чимало чоловіків, які вранці йдуть на роботу і лише ввечері повертаються додому, не бачать, як ростуть їхні синочки й дочки, то Валерій, навпаки, цілодобово з ними.
— Ще як не було у нас дітей, — каже Світлана, — то я бачила, як мій чоловік ставиться до малечі. Тим більш прикро було, що Бог довго нам не посилав синочка чи донечку.
«Якщо в сім’ї нема довіри, взаєморозуміння, то і любов може полетіти десь далеко»
Влітку, коли дружина і теща вдома, Валерій може підзаробити, бо хочеться йому як мужчині бути добувачем для сім’ї. А підзаробляє і столяркою (це вже при районній філії з Центру зайнятості освоїв цю професію), і ремонти робить. А як же фах кухаря-кулінара? Коли про це зайшла мова, дружина сказала:
— І це пригодилося. Якщо свято якесь надходить і треба більше наварити і напекти, то вже бабуся з дітьми, а ми з Валерієм на кухні хазяйнуємо.
Від дружини довелося почути багато компліментів на адресу супертатуся і суперчоловіка. Не скупився на добрі слова і Валерій.
— Світлана — найкраща дружина, — говорив він.
А ось що необхідно для того, аби сім’я була міцною і цукерково-букетний період не закінчувався? З цього приводу подружжя має одну думку:
— Довіра і взаєморозуміння. Ми навіть не говоримо про любов, бо це те, що є, — без неї яка сім’я? Але якщо не буде довіри, взаєморозуміння, то і любов може полетіти десь далеко.
Чи ж буває, що посваряться? Якщо так, то через що виникають суперечки? На це запитання чоловік сказав:
— Ніби й причин особливих нема — якесь слово здасться «не таким», і тоді можемо, як мовиться, з бухти-барахти завестися. Але в нас не буває, щоб тиждень, а то й місяць не розмовляти. Одна година — максимум, і миримося.
А ось хто робить перший крок до примирення, то Валерій, не задумуючись, відповів:
— Світлана.
І жінка не перечила. Значить так і є…
Подружжя пригадує День села, що припав на 14 липня, те, як Валерій став переможцем у номінації «Супертатусь». Відчувалося, що не тільки батьки гордяться цим, а й діти, зокрема старші. Грамоту у рамочці не просто бережуть, а й, як сказала Світлана, на видному місці повісили, щоб усі бачили. І перемогу цю вважають не випадковою, бо в селі більше таких чоловіків нема, як кажуть і односельчани. А нам після спілкування із Шепшелеями подумалося, що і подружніх пар таких небагато знайдеться. Бо хто ще на одинадцятому році сімейного життя ходить на дискотеку? І не просто ходить, а є, як сказала Світлана, першими танцюристами.
