У Житомирі лишень біда, а в Кремлі — трагедія
Увечері 8 вересня мені довелося повертатися із цього міста до Луцька.
До автовокзалу дістався швидко — проте там уже мушу чекати. Автобус «Залізний Порт — Луцьк» о 22.45, а «Київ — Нововолинськ» узагалі о 23.50. Щоправда, обидва бувають не щодня — тож ще не факт, що я кудись доїду…
Аж ось на територію автовокзалу заїжджає якийсь автобус — схоже, міжнародного сполучення. Приглядаюся до таблички: «Київ — Варшава» — через Житомир — Новоград–Волинський — Рівне — Луцьк!
Тож відразу підходжу до водія:
— Добрий вечір, до Луцька візьмете?
— Добрий вечір, візьмемо.
— Скільки з мене буде?
— 200 гривень.
Швиденько дістаю гроші (подумки неабияк радіючи, адже водії автобусів внутрішнього сполучення можуть і 250 заправити!) й чекаю, аби примостити у багажне відділення свою сумку.
І ось саме тут я стаю свідком маленької життєвої драми…
До автобуса швиденько підходить трохи захеканий хлопець років 20. За плечима невеличкий рюкзак, у руках — квиток. Вітається і протягує водієві проїзний документ.
Той переглядає його й просить показати паспорт. Юнак дістає з нагрудної кишені синеньку книжечку з тризубом.
Водій бере її і починає ретельно перебирати пальцями сторінки.
— А де віза? — запитує нарешті в пасажира.
— Віза? — здивовано перепитує той.
— Ну, це ж не біометричний паспорт — до нього потрібна віза. Без цього ніяк — на митниці не пропустять і муситимеш вертатися назад…
Парубка відверто шкода, адже по той бік кордону з ЄС на нього чекає або навчання, або робота, а може — і кохана дівчина. Хоча й сам він трохи винен — ну як то вже не розібратися в тих візах–паспортах…
Проте трагедією ця біда таки не є, бо її можна виправити, одержавши ще й урок на подальше життя. Навчання ж зачекає, робота в ліс не втече, а дівчина захоче — то й сама до Житомира приїде!
Вихід справді є, бо ми таки потроху перетворюємося на цивілізовану країну.
Натомість у сусідній Білорусі та Росії ситуація інша. Там не зробиш біометричного паспорта, який на роки відкриє для тебе Європейський Союз.
Зрештою, тоді, восени 2013–го — взимку 2014–го, воно через те все й почалося–закрутилося. Путін розумів: асоціація України з ЄС, безвіз — це прямий шлях до втрати Кремлем контролю над нашою державою, а в подальшій перспективі — і до втрати влади ним самим.
Коли тодішній Президент України Петро Порошенко в червні 2017–го заявив, що «сьогодні кожен українець може та має можливість випити фантастичної кави в Братиславі, чи полетіти лоукостом до Варшави, або ж відвідати Віденську оперу», над його словами кепкували не одні лиш недоброзичливці. Бо, скажімо, мільйонам українських пенсіонерів, які виживають на дві–три тисячі гривень на місяць, таки трохи не до того.
Але право сісти у нічному Житомирі в автобус «до ЄС», показавши водієві лише квиток та закордонний біометричний паспорт, — це таки велике право. І зі своєї кремлівської «колокольні» Путін був мільйон разів правий, намагаючись усіма силами не допустити того, аби українці його одержали.
Бо потроху ж таки полетять–поїдуть. Хтось до Братислави — випити кави. Хтось до Відня — послухати оперу. А хтось і прямісінько до Вільнюса — дивитися футбол і репетувати в один голос із браттями–литовцями вікопомні гасла «Слава Україні! Героям слава!» та «Хутін — пуйло!».
