«Мамо, а може спочатку підем на морозиво...»
Через терни… у садок
— Будеш гратися з дітками, то куплю тобі морозиво, — говорю це найменшенькому Ромашику і чую, як це ненормально звучить. — Мамо, а може спочатку підем по морозиво, а тоді заведеш мене у садок, бо так нечесно! — ставить свої умови моє дитя…
Стріла адаптації дошкільнятка до першого колективу вражає мене у найболючішу точку і 2 вересня, і 3, і 4–го. «Я проходила це три рази і пройду востаннє!» — мужньо підбадьорюю себе, виловлюючи вухом нотки рідного плачу серед інших. Хочеться ще послухати, чи не стихне наступної миті, але не роблю цього, бо знаю, що діти відчувають маму навіть за стіною. Не даю собі і думати про те, чи йому там дуже погано і страждально — некорисно ані мені, ані сину. Інше, що я дозволяю собі робити, це колупатися в своєму архіві знань про максимально–безболісне звикання до дитсадка, гортаю інтернет–сторінки на цю тему… Розмірковую, це ж треба, щоб саме мені дісталися діти–садочкові плаксії, причому усі!
…У мого Ромашика на ручці тепер красується маленьке намальоване сердечко–поцілунчик: воно йому нагадує, що мама з ним, навіть якщо не поруч. Але малий сидить на килимку у групі і тужить… У садочковій шафці очікує завершення його «робочого» дня (поки це 3-4 години) м’який лемурчик, який щодня розповідає йому, як цікаво підслуховувати, що там роблять у групі діти та вихователька. Ромашик слухає удома казкові розповіді, сміється, а назавтра знову сідає на килимок і не хоче рухатися. Дорогою у дитсадок ми дивимося на Сапалаївку і запитуємо у качок, навіть якщо вони «заховані» у кущах, чи завели вони уже своїх діток у качиний садок. «Ках–ках, уже давно, а самі поп’ємо кавечки та теж збираємося на роботу–полювання», — пташині «відповіді» маминим зміненим голосом викликають у малого такий щирий сміх, що регочемо разом. …А увечері удома черепашка повільно лізла знову ж туди — у дитсадок, інші звірята її підганяли, а тоді пропонували приготувати бутерброди виховательці (вродливій і усміхненій молодичці). Вони розпитують Ромашика, чи справді їжа у садку несмачна і як він це знає, якщо не скуштував навіть, а той сміється, сам береться робити бутерброди, катає виховательку–ляльку на коні, а назавтра знову влаштовує справжній бойкот.
Щоденні три дитсадівські години емоційно видаються мені цілим тижнем, але наступного дня стається невеличке диво: моє чадо погодилося сісти за столик, щоб ще не снідати, а тільки з-під лоба спостерігати за іншими.
Я через фейсбук запитую поради у свого авторитета — психотерапевтки Світлани Ройз. Вона пише, щоб гратися з ним у різні ситуації в садочку, вчити налагоджувати контакти з ровесниками. Каже, що нема у дитини досвіду гри з однолітками. Я собі думаю, що мало у кого він є у неповних три роки. Згадую свої відчуття усього чужого, як прийшла у перший клас. Та ми знову граємося і розмовляємо: я зумисно описую щось кумедне чи хороше — «впихаю» сюжет у розмови звірят–іграшок. Щоденні три дитсадівські години емоційно видаються мені цілим тижнем, але наступного дня стається невеличке диво: моє чадо погодилося сісти за столик, щоб ще не снідати, а тільки з–під лоба спостерігати за іншими. Слава виховательці і її помічниці! Діло буде! Відчуття такі, наче малий успішно здав ЗНО.
І знаєте, до якого висновку я дійшла? Є ситуації, які може розрулити тільки час та терплячість, — і народження взаємин дитсадка та маминого синка (донечки) входить у цей список. Наснаги нам, трудівникам найважчих теренів, батькам і педагогам!!! Маєте що підказати, — адреси для спілкування незмінні: поштова є в газеті, а електронні — [email protected] або ж [email protected].
