Скарби із горища, які відновлюють пам’ять
Діти, котрі виросли у міських квартирах, не знають, що таке горище на старій хаті
Це величезне й хаотичне зібрання таємничих і загадкових штукенцій, різноманітних родинних раритетів та справжніх сімейних реліквій, акуратно складених у дерев’яних ящичках, картонних коробках та старезних пошарпаних чемоданах. Кожна річ сюди потрапляє згідно з неписаним правилом: шкода викинути, бо, може, колись пригодиться. Крім цього, там зберігаються предмети, які нині нагадують про якісь події.
Нещодавно прибирав на горищі у батьківській хаті й біля комина під листом фанери натрапив на свій шкільний портфель-«дипломат» жовтого кольору.
Витерши пилюку, відкрив його і почав виймати свої учнівські зошити, старі блокноти, газетні вирізки. Ця несподівана знахідка стала для мене дорожчою за справжні скарби. Адже минуло вже 38 літ після нашого випуску й багато чого вивітрилося з пам’яті.
У пожовтілих від часу блокнотах — мої наївні школярські вірші, які я писав російською мовою, намагаючись наслідувати популярного та модного в ті часи серед старшокласників поета Сергія Єсеніна.
Серед паперів, дбайливо збережених мамою, лежала моя похвальна грамота за 2-й клас, видана у 1973 році. За 10 шкільних літ я лише один раз був відмінником. Цікаво зараз переглядати свої табелі успішності. І ще одна відзнака, отримана у старших класах, — подяка директора «За особые успехи в изучении русского языка». Ми справді зростали під величезним впливом «великого и могучего».
У пожовтілих від часу блокнотах — мої наївні школярські вірші, які я писав російською мовою, намагаючись наслідувати популярного та модного в ті часи серед старшокласників поета Сергія Єсеніна. Тоді кожний власний твір здавався шедевром. Тепер то я розумію, що це була звичайна юнацька графоманія й шалене бажання висловити свої почуття. З інтересом гортав свій щоденник учня 10 класу Ківерцівської середньої школи № 4. Боже, як давно це було! А кожне зауваження, записане вчителями, тепер сприймається як документ тієї далекої епохи. Це ніби відчинив двері у минуле життя й зазирнув туди.
Розбираючи свій «дипломат», пригадав, як кілька років тому з величезним азартом читав роман мого улюбленого письменника-постмодерніста Умберто Еко «Таємниче полум’я цариці Лоани». Головний герой — 60-річний міланський букініст Джамбатіста Бодоні, на прізвисько Ямбо — внаслідок нещасного випадку втратив пам’ять. Він не може пригадати свого особистого життя: власного імені, дружину, доньок та родичів. Зате добре пам’ятає все, що колись читав, і цитує Данте. Збереглася його «книжна» пам’ять.
Щоб відновити спогади, герой розпочинає своєрідні «пошуки втраченого часу», приїздить у будинок свого дитинства, слухає музику минулого, переглядає на горищі старі газети, журнали, комікси і афіші. Цей майже біографічний роман — ностальгійна й щемлива сага про юність…
Нині я думаю: добре, що в будинку є таке місце, де зберігають речі, які відновлюють пам’ять та повертають спогади. Шкільні зошити своїх уже дорослих доньки й сина, їхні малюнки та різні кумедні саморобки ми також зберігаємо у картонних коробках. Сподіваюся, вони через десятки років стануть для них справжнім скарбом, знайденим на горищі батьківської хати.
