«Я пропрацював на цій посаді все життя і вважаю себе патріотом суду».
Суддя із 40-річним стажем Віктор ГОРДІЙЧУК: «СУДДЕЮ ТРЕБА НАРОДИТИСЯ, А НЕ ПРОСТО СТАТИ»
«Дуже строгий, але справедливий». Саме так характеризують колеги, а також прості люди, котрі переконалися в професійних якостях голови Камінь-Каширського районного суду Віктора Гордійчука. Заслужений юрист України, багатолітній член Ради суддів, кандидат у депутати Верховної Ради нещодавно у зв’язку з досягненням допустимого віку для судді вийшов у відставку, залишивши в стінах установи частинку самого себе. Сьогодні Віктор Миколайович відзначає 65-річний ювілей. І з ним — наша розмова
«Особисто їздив відбирати дітей у неблагополучних сім’ях, проводив конфіскацію. І люди, мабуть, мене поважали»
— Вікторе Миколайовичу, чому ви вирішили стати суддею? Чи були у вашій родині люди, котрі мали відношення до судочинства і своїм прикладом спонукали піти цим шляхом?
— Ні, не було. Спочатку я мріяв бути лісником. Мій батько спершу працював у лісі, потім на різних посадах у колгоспі, обирався головою сільської ради. Після армії, коли треба було визначатися, що робити, зауважив, що мене цікавить робота правоохоронних органів, і вирішив вступати до Харківського юридичного інституту. Це був провідний вуз у СРСР. Вчитися там довелося тяжко, але школу я закінчив добре і мав знання. На третьому курсі мене привабила судова робота. Імпонувало, що суддя повинен всебічно знати законодавство. Не тільки кримінальне, процесуальне, а й цивільне, трудове та інші галузі права. Інститут я закінчив із відзнакою, мав право вибору місця роботи, була можливість працювати в Києві, але я повернувся на Волинь. Усі цьому дивувалися, вважали, що то якесь заслання. А в Камінь–Каширський потрапив випадково, під тиском партійних органів. Потім мене хотіли звідси перевести, але я вже звик до цього місця і так відпрацював сорок років.
— Скільки справ ви розглянули за цей час?
— Тисячі. До 1983–го я був єдиним суддею в районі. Тричі мене обирало населення, був народний суд. Під час перших виборів у 1980 році виявилося чотири голоси проти, під час других (1982) — два, під час третіх (1987) взагалі не було. І це врахуйте, що я розглянув багато справ, серед яких і конфліктні, бо в суді завжди є дві сторони: одна — задоволена, друга — ні. Та люди віддали мені належне. Але у нас була справді добре налагоджена робота. Я не міг спати, коли щось не так. Незакінчених справ у мене майже не було. Всі вони розглядалися в терміни, визначені законом. Коли я сьогодні чую по телебаченню, що по справі півтора року не було засідання, мене дивує: як той суддя взагалі ще працює на посаді? Це ж якась людина чекає на вирішення своєї проблеми чи навіть долі, і таке ставлення!
Коли я сьогодні чую по телебаченню, що по справі півтора року не було засідання, мене дивує: як той суддя взагалі ще працює на посаді? Це ж якась людина чекає на вирішення своєї проблеми чи навіть долі, і таке ставлення!
Мені дуже важко дивитися на те, до чого зараз довели систему. Колись прокуратура була справді прокуратурою. Вболівала за стан злочинності, порядку. Питала з органів внутрішніх справ, якщо вони довго тягнули з розслідуваннями. Для тодішніх працівників було б жахом нинішні шахрайства по телефону, виманювання грошей, знімання їх із банківських карток. А для теперішніх діячів це нормальна ситуація. От я завжди вболівав за виконання судових рішень. Це було складно, така робота займала 60—70% усього часу. Але я особисто їздив відбирати дітей у неблагополучних сім’ях, проводив конфіскацію, яку не давали зробити судовим виконавцям. І люди мене боялися і, мабуть, поважали. А зараз ніхто нікого не боїться і не поважає.
«Менталітет і правова свідомість населення на нулі»
— Поки нагорі заявляють про реформу судочинства, люди не перестають критикувати ваших колег. Кажуть, поліція ловить злочинців, а суди їх відпускають. Як ви це прокоментуєте?
— Відпускають тому, що немає доказів. Це недопрацювання прокуратури і поліції. На мою думку, на 90% це робиться свідомо, оскільки правоохоронці свої гріхи спихають на суд, мовляв, не взяв до уваги. Крім доказів, важливий момент — внутрішнє переконання прокурора, його мистецтво подати доказ суду. А як вони можуть подати, коли у провадженні — група прокурорів. І на складну справу про вбивство або тяжкі тілесні ушкодження на одне засідання приходить один прокурор, на друге — другий, на третє — третій. Я врешті–решт не витримую і запитую: «Діти, ви щось тямите в тому? Ви чули, що ця людина раніше розказувала?» Це ж можна попередньо прослухати, бо ведеться звукозапис. Але у них ніколи немає на таке часу.
Інший момент — менталітет і правова свідомість населення сьогодні на нулі. Люди стараються лише обманути закон. Я задаю запитання адвокату в Барселоні (побував у майже всіх верховних судах європейських країн), чи намовляє він свого клієнта брехати у суді? І адвокат, людина з 50–літнім стажем, дивиться на мене, не розуміючи, як можна на таке підмовити? А у нас це скрізь і всюди. Адвокати мене не любили, тому що я ставив їх на місце. А як не ставити, коли справа йде нормально, але тільки з’являється захисник, як людина відмовляється від попередніх свідчень?!
— Поки ми займаємося різного роду реформами, злочинність уже посягає на найбільш незахищених — наших дітей.
— Це серйозна проблема. Колись тих маніяків відслідковували. Працював розшук, мав свою агентуру, але його в один момент знищили. Зараз немає нічого. Тим часом у 1990–ті роки, коли були банди, їх розкрили саме з допомогою агентів. Це речі, за якими потрібно постійно стежити! То — перше. Друге — наше ліберальне законодавство. Навіщо тому Онопрієнку, якому довели вбивство 52 жінок, давати довічне ув’язнення? Якось я запитав у представника Сполучених Штатів: «Для чого у вас існує електричний стілець?» «Тому що у нас вище суспільство, і ми таких людей повинні знищувати», — почув відповідь. А ми їх годуємо! В Україні зараз сидить майже 3000 довічно ув’язнених. Якщо такими темпами піде далі, через деякий час буде 10 000! За десять років на утримання цих покидьків доведеться витрачати 1% ВВП! Я так кажу, бо знаю, що там немає невинуватих. Я розглядав багато справ щодо рецидивістів, це страшні люди для суспільства. Їх не можна випускати на волю навіть на день, бо то небезпека. Під час розгляду запитую в одного такого: «Ви що–небудь зрозуміли?». А він: «Та ти хоч стіну постав переді мною, якщо мені його пика не сподобалася, я його все одно заріжу». З приводу цього вважаю, що ліквідація в кримінальному законодавстві інституту особливо небезпечних рецидивістів передчасна.
«Вони думали, що будуть гребти гроші лопатою, а тут треба приймати такі рішення, що іноді голос бринить, коли оголошуєш вирок»
— Кажуть, Віктор Гордійчук нікого не боїться? У кого ви такий вдалися?
— У маму. Вона була простою свинаркою в колгоспі, але завжди мала свою думку. Батько був більш м’який, але дуже чесний. Я пропрацював на посаді 40 років і вважаю себе патріотом суду. Але таких людей у системі залишилося зовсім небагато. У мене серце крається, коли дивлюся на те, що відбувається в країні. В судовій системі, зокрема, колапс, який створила сама держава. Набрали дітей, вигадали різні конкурси, екзамени. Вони поприходили на посади, бо думали, що тут гроші можна лопатою гребти. А тут треба працювати і приймати рішення. І то такі, що іноді, коли читаєш, голос бринить, — такі строки великі. Суддею треба родитися, а не просто стати. Але сьогодні ділків попало в нашу систему дуже багато.
Слово про колегу
«Важко приймати судові рішення щодо тих, кого знаєш усе життя»
Петро ФІЛЮК, голова Волинського апеляційного суду:
— Я прийшов у суд майже 30 років тому, і саме Віктор Миколайович приймав у мене іспити як член кваліфікаційної комісії суддів області, яка рекомендувала суддів на призначення. Будучи суддею, я багато чому в нього вчився. Суд, який він очолював, був одним із кращих на Волині. Позитивний досвід роботи цієї установи завжди поширювався серед інших судів області. В плані організації роботи ми його постійно ставили в приклад. Голова був вимогливий, часом навіть надто, але це давало результат. Він представляв нашу область у Раді суддів України протягом 11 років, балотувався в депутати Верховної Ради України. Мабуть, таких випадків у органах суддівського самоврядування більше немає. Віктор Гордійчук працював спочатку суддею, потім головою суду на одному місці майже 40 років! Це своєрідний рекорд, побити який після нього вже ніхто не зможе (він став суддею у 25, а зараз їх призначають лише з 30–ти). Це людина, про яку варто знімати фільми і писати книжки. Бо вся його професійна діяльність здійснювалася в районі, в якому народився, де всі родичі, знайомі, сусіди. Дуже важко приймати судові рішення щодо людей, яких знаєш усе життя.
Олександр ФІДРЯ, суддя, заступник голови Волинського апеляційного суду у відставці:
— З Віктором Миколайовичем ми почали працювати практично одночасно. Я — в Ратному, він — у Камені–Каширському. Коли через обставини я виконував посадові обов’язки на час його відсутності, то мав можливість подивитися, як організована робота в суді. Вже тоді вміння налагодити діяльність апарату дивувала. Виконавська дисципліна у нього завжди була однією з кращих в області, так само виконання судових рішень. Бо мало прийняти рішення, його треба виконати. Тоді суддя буде має авторитет. А коли є рішення, але воно не виконане, то що би ти не говорив, який суд хороший, навіть для того, хто виграв справу, він не хороший. Так–от у Віктора Миколайовича фактично всі штрафи були стягнуті. Крім того, він чудовий фахівець у галузі права і завжди мав високі показники якості розгляду справ. Як людина Віктор Миколайович прямолінійний — на нарадах каже прямо в очі, як бачить те чи інше питання. Його районні керівники через це навіть боялися. Знали, що до Гордійчука не підійдеш і питання не вирішиш. Камінь–Каширський суд при ньому був справді незалежний.
