Блудять-нудять білим світом вічні герострати, одержимі плюгавим марнослав’ям. Але якщо їх античний герой спалив храм Артеміди, щоби в такий ганебний спосіб возславити ім’я своє, то теперішні його сподвижники чинять свої чорні подвиги інкогніто, – щоб знеславити ім’я чуже...
Блудять-нудять білим світом вічні герострати, одержимі плюгавим марнослав’ям. Але якщо їх античний герой спалив храм Артеміди, щоби в такий ганебний спосіб возславити ім’я своє, то теперішні його сподвижники чинять свої чорні подвиги інкогніто, – щоб знеславити ім’я чуже. При цьому неопалії посягають на імена відомі, великі й дорогі людям, бо саме цим імена ці їм особливо ненависні. Вони часто, щоб дотнути живим, плюндрують могили, спалюють хрести, нищать пам’ятники в нестримному прагненні спаплюжити Пам’ять, розтоптати Віру, вбити Любов. А в нашому випадку – спалити Неспалену Пісню…
Миколай ШОСТАК
А конкретно йдеться про автора публікації в 11-12 числі газети “Волинь-Акценти” за 21.07.2005 року під назвою: “В центрі міста увіковічили большевика”, що підписана вигаданим іменем – “Мирон Цимбалюк”. Газета, до речі, репрезентується як бойовий листок Української республіканської партії. Мовиться ж у згаданій публікації про спочилого в Бозі 11 років тому українського поета волинського походження Олександра Теофіловича Богачука, пам’ять якого лучани дійсно увічнили на будинку по проспекту Волі в м. Луцьку, де той колись мешкав. Автор у принизливо-зневажливих епітетах облаяв пам’ятну дошку з горельєфним погруддям поета. Хто ж ховається під личиною Мирона Цимбалюка з “підлого племені” геростратів місцевого значення? Кажуть, що в миру він відомий під іменем Олега або ж – Альберта, як любить сам себе представляти. А ще кажуть, що в офіційних виступах, спрямованих, як правило, проти місцевих знаменитостей, він може маскуватися не тільки під вигаданими псевдо, але й під іменами реально існуючих людей, теж відомих на Волині чи в Україні. Отож, уявив себе якось прийшлий чоловічина поетом. На його думку, на Волині місцева публіка, як і поетична еліта, не дуже петрає у високій поезії. Відтак, вирішив він зблиснути модерним верлібром, щоб втерти носа місцевим зазнайцям. Напрудив чоловік, як умів, десяток-другий так званих “білих” віршиків і представив перед ясні очі голови письменницької братії Волині для оцінки їх художньої цінності й публікації. Але той покрутив носом і пояснив доморощеному поетові, що його вірші не білі, а, на жаль, – сірі, і тому на оприлюднення не заслуговують. Ображена гордість погнала автора до інших відомих волинських поетів і поетес, митців і мисткинь, культурологів і мистецтвознавців. Але й ті не знайшли в його словоплетиві нічого привабливого з точки зору справжньої поезії. Хоч, як людині, деякі навіть поспівчували… Ось тоді наш герой різко змінив свою творчу орієнтацію і спустився з Парнасу до помийної ями, де, як виявилось, почувається зручніше, звичніше і впевненіше. А по-простому – перейшов на пасквілі під псевдонімами. Відтак, дісталось усім його недоброзичливцям, яких він став регулярно обкладати на шпальтах газет нечистотами власного виробництва. Але об’єктами опоганення тоді були живі люди, які хоч могли за себе заступитися, дати здачі, якої автор так заслуговував. Проте ніхто з “обкладених” у відповідь навіть не муркнув. Отож, усі його інтелектуальні потуги залишилися непоміченими. З досади наш невгамовний словоблуд став виступати від імені одних, нині сущих, з пасквілями на інших, таких же, з метою пересварити між собою місцеву творчу еліту. Але наша еліта поставилась до цього неподобства навдивовижу аморфно: інтелігентно поморщивши носики і покрививши губки, зі словами: “Та воно ж – слабе…” – дали Олего-Альберто-Мирону спокій. Проте не вспокоївся він сам. На цей раз пішов “ва-банк” і замахнувся на святе, на ім’я померлого поета, в надії, що хоч тепер хтось його помітить, визнає і похвалить за безкомпромісність. Отож, він не поскупився на епітети, правда, з якимось печерним відтінком, і дав свою оцінку поетові та його творчості в своєму улюбленому стилі. Гидко повторювати, але для ілюстрації цього “стилю” – мусово. Так ось: – комуновіршування червоних мастодонтів (сюди ж занесені імена ще живих поетів: Мах, Гей, Чернецький, Пронько та інші); – комуно-фашистський холуйчик; – більшовицький плазун; – кавалок мерзоти; – патологічний співець комуни; – червоний алілуйщик; – комуноїдний доробок; – графоманські збірки. А на закінчення він, на манер євангельського Понтія Пилата, з почуттям добре виконаного обов’язку, зазначив: ” Автор вимив руки ”. Тобто – відмазався від усіх волинських поетів і поетес – і мертвих, і живих. Мабуть тому, що примазатись так і не вдалося. Що тут скажеш? Можна було б, для годиться, згадати про совість, але коли вона в чоловіка спить, то він – живий труп. А тому на правах трупа має право зійти в могилу до усопшого поета і потоптатися по його кісточках. Добре, що живі мовчать. Ні, на цей раз таки ”відгейкнувся ” Василь Гей, та й то, певно, тому, що був причислений автором до ” червоних мастодонтів ”. Ось так-то, люди добрі: наш вічно несправжній Мирон Цимбалюк, крім слави герострата, власноруч відхопив собі ще й слави Понтія Пилата, який теж увійшов у історію тим, що віддав на страту Сина Божого, так і не збагнувши – ” що є істина? ”. А істина в тому, що ніколи не мовчав і не змовчав на цей раз сам поет Олександр Богачук, який і дав відповідь усім миронам цимбалюкам ще за життя: “Так і залишилось на стіні Випечене кров’ю слово — “Ні!” Докопайсь, фантазіє моя, Чий же це автограф? Кров чия? … Хто б не був, але це був поет, — А не якийсь там вбогий віршоплет. Так! Поет, хто кров’ю на стіні Випік свій останній вирок — “Ні!”. Отож, різниця між цими двома авторами очевидна і ясна, як Божий день: поет пише кров’ю і навіки, а пасквіляр – брудом і на один день, та й то – на чорний. Ні, не принизять і ніколи не принижували творчості Олександра Богачука окремі фрази, епітети чи звороти з його так званих ” програмних ” віршів, до яких у радянські часи мусили вдаватися всі поети, незалежно від ідеологічних уподобань, лиш для того, щоб ту чи іншу збірку було допущено до друку. Але то, як кажуть, робилося для оздоби палітурки. А справжній талант партійним не буває, і щоб пізнати його, треба заглянути у святці. А за відчепну славу комуністичній ідеї ” Мирон Цимбалюк ” мав би дорікати не Олександру Богачуку ( з Махом, Геєм, Чернецьким, Проньком та ін.), навіть не Ленінові з Марксом-Енгельсом, а, справедливості ради – самому Платонові, який був першим “комуністом – утопістом”. Адже то він склав нам казку про Уранополіс (Місто Неба, або ж – Царство Небесне), де всі були вільні, рівні й щасливі. І поет має право вірити в платонівську казку про Царство Небесне. А наш недолугий автор віддає таких на страту, по-пилатівськи вмивши руки. І все ж, повернемося до наших реалій. Як мовиться: Бог шельму мітить! Отож, Мирон Цимбалюк сам проговорився, що він особисто довідався про існування поета Богачука лишень два роки тому з вищезгаданої пам’ятної дошки на будинку по проспекту Волі в Луцьку. А тому вирішив дослідити через аннали Волинської обласної наукової бібліотеки: чи то є дійсно поет, чи він дійсно відомий і чи він дійсно український за його, автора, критеріями? Ось на цьому і спалився, нещасний. Бо далі можна було б і не продовжувати. Тут зайве говорити, що, живучи в Україні, гріх було не знати Богачука, поета-співця, якого знає не тільки ненька-Україна, але й світ. Про нього не чув тільки наш доблесний пасквілянт. Тим часом, він сам згадує, що перед публікацією своєї замітки ознайомився з посмертною збіркою поета ” А час не жде … ”, проте, видно, так її і не прочитав. А то, врешті, довідався б, що в антологію української поезії Олександр Богачук увійшов разом з іменами Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Миколи Негоди, Леоніда Куліша, Павла Глазового, Ліни Костенко, Миколи Сингаївського. Одним словом, за класифікацією автора – до когорти таких же ”червоних мастодонтів ”. І, далі, пану дописувачу стало б відомо, що Олександр Богачук – автор більше десяти поетичних книг та 57-ми пісень на музику таких українських композиторів, як Домінчен, Верменич, Горчинський, Майборода, Стефанишин, Сльота, Чинч, Дацик, Андрухов, Горностай, Корнейчук, Свист, Лядова, Котенко, Пашкевич. А до семи пісень, у тому числі – до ” Тиші навкруги ”, що вже нарікається народною, Олександр Богачук написав музику сам. Його пісні слухали Європа, Австралія, Канада, Японія, і звичайно ж – Росія. А виконавців цих пісень годі перерахувати. Втім, на людську дурість можна відповісти тільки рівновеликою мудрістю. Так ось, Альберт Ейнштейн якось сказав: ” У світі є дві безмежні речі – Всесвіт і людська глупість, хоча щодо Всесвіту я ще сумніваюсь ”. А якби цей непримиренний борець з ”комунофашизмом” все ж прочитав названу книгу Олександра Богачука до кінця, зокрема – розділ “Пам’ять”, то, може б, і сам нарешті дійшов би до пам’яті. Може, прокинулася б його приспана совість від “Стогону землі”, “Крику попелу”, “Думи про Кортеліси”, “Ритмів ночі”, “Плачу вітрів”, “Реквієму”, “Монологу нагайки” і, врешті, – “Неспаленої Пісні”. І може втішилася б його дика душа “Врятованим Сонцем”, визволеним із фашистського потьмарення на планеті Земля. Але це, як кажуть, не з нашим діагнозом: тут якщо совість спить, то – мертвим сном. Прозріння у подібних випадках не передбачається. В Євангелії про таких вустами Ісуса Христа говориться: ” Не давайте святині псам і не метайте перлів перед свиньми, бо вони потопчуть їх і, обернувшись, розтерзають вас ”. А ще є східна мудрість: ” Важко напоїти віслюка, який не відчуває спраги”. Незрозуміло, чому й досі ніяким чином не зреагували на ці виповзи на добре ім’я поета його нащадки? Один з них, здається, дипломований юрист за фахом, отож має поняття про безчестя й образу, а тому може захистити зганьблену честь і достоїнство батька професійно й кваліфіковано.
