Мамина торба — оберіг моїх доріг
Несу її, важезну, від батьківської хати до автобусної зупинки. Руки, здається, повідпадають
Бурчу під ніс: тисячу разів казала мамі, щоб не накладала стільки, і все одно — ледь замок застібається. І ще допитується: «Може, що треба, а я тобі не дала, а ти сама не скажеш». Та не буду я руки обривати — як щось буде треба, то куплю. (Взагалі, таке заборонено говорити мамам — буде паніка: «Та у мене ж є, а ти купляєш!») І вона жалкує, що не може, як раніше, прив’язати торбу до багажника, навісити два пакети на кермо, перекинути ногу через раму і везти до зупинки. Мені стає соромно за хвилинну злість, мама нездужає, а то б вона перед мене ті сумки вхопила. Мовчу й беру все, що дає. Колись за 5 кілометрів у сусіднє село до дизеля везла мені, студентці, на ровері торбу, а я йшла пішки. Не пригадую, чи дякувала за це. Сприймала як належне. Поки батьки здорові, ми все, що вони роблять, сприймаємо як належне. Усе життя мене супроводжувала дбайливо спакована мамина торба. У 90–ті, коли, усі ті сумки були в клітинку, мама й тут вирізнилася — пошила мені на старій машинці особливу, ні у кого такої не було — з вишневого плаща, а замість бокової кишені до неї приладнала сердечко з дермантину. Тепер мене це зворушує, а тоді навряд чи усвідомлювала особливість цієї деталі. Здається, мамину любов, яка ніколи не звучала у фразах, а виражалася діями, я зрозуміла аж у пологовому будинку. Коли мені дали на руки моє новонароджене немовля — і я відчула, що тепер маю робити так, як моя мама: творити любов без слів і не чекати подяки.
А скраєчку в торбині гарно складені в пакетику мої улюблені цукерки і в’язочка звіробою. У цьому вся мама, якій я так рідко дякую.
Ледь заношу сумку в автобус. Сідаю біля чоловіка середніх літ на вільне місце, перекидаємося про те про се. І він наче продовжує тему. Каже, теж від мами їде і так радіє, що є ще до кого їхати. Вона вже старенька. Тримає пару курей і тішиться, що назбирала синові зо два десятки яєць. «Думаєте, я за цим сюди їду? — запитує мене чи сам себе чоловік. — Та я на квиток більше витрачаю, ніж на ці яйця. Але беру, бо мама так радіє, що дала мені гостинчик».
Спаковую торбину своїй доні. Кладу туди найнеобхідніше, щоб руки не надривала, бо все тепер можна купити в супермаркеті, а дати треба те, що нагадає їй у понурому гуртожитку про мою любов: щось приготоване власноруч. Та вже невдовзі про мої накручені налисники чую приблизно таке, що і я могла б сказати років 20 тому: «Не треба було мені їх давати, бо я ж казала, що їх не хочу». А так би хотілося почути «дякую», і що їй це дуже згодилося, і що вона така рада, що я це поклала. Та ну ці сентименти — сама собі усміхаюся — дам дитині час, це вона скаже років через 20, і воно буде доречне, бо в 16 рідко кому притаманні такі розчулення, як у 40. А зараз я, як і моя мама, здається, що могла б у ту торбу з продуктами покласти частинку своєї душі, аби дитині згодилося, аби вона стала щасливіша, а дитина ще до цього не дотягнулася. І це нормально.
Приїжджаю від мами, вивантажую з торби, як зі самоскида, кілограми помідорів і перцю, дбайливо обмотані мотузкою, щоб не висипалися, лоточки з яйцями, цибулю (бо якось обмовилася, що в мене неврожай), часник (який пахнув на усю маршрутку)… І оце усе мало не відірвало мені рук? А скраєчку в торбині гарно складені в пакетику мої улюблені цукерки і в’язочка звіробою. У цьому вся мама, якій я так рідко дякую.
