Ровесник «Волині» передплачує газету все життя

З місцевим краєзнавцем нас познайомила вчителька Наталія Павлюк. Іван Дмитрович усміхається, міцно тисне руку й просто випромінює позитивну енергію. Починає розповідати, що народився він у 1939–му.

— То вам уже 80 літ? — ​одразу здивовано перепитую. — ​Гарно збереглися, виглядаєте значно молодшим, — ​кажу йому.

— Напевно, від «доброго» життя, — ​відповідає він. — ​У шість місяців залишився круглим сиротою. Ніколи ні до кого не звертався «мамо» і «тату». Виріс без батьків.

Сьома дитина, довгожданий хлопчик народився у селянській родині, в якій вже було шість доньок, якраз тоді, коли у Європі розпочалася Друга світова війна. На Західну Україну у вересні 1939–го прийшли совєти. Поліських селян взимку стали виганяти на лісозаготовки. Кожний господар мав привезти й здати певну кількість деревини. Різали тільки дуби.

— Батько мав пару коней, і його відправили у Граддя, — ​розповідає Іван Дмитрович. — ​Якось ранньою весною він повертався додому, потрапив під сильний дощ, за ним — ​град, а під вечір взявся мороз. Поки доїхав, то простудився. Почалося запалення легень. А тоді ж не було антибіотиків. Лікували його травами, чаї заварювали, батько поступово згасав. Мама Софія, дивлячись на це все, заявила: «Якщо Дмитра не буде, то й мене не буде». І з тієї розпуки, з відчаю пішла і втопилася. Досі цього маминого вчинку не можу зрозуміти. Чи не знала, як дати раду дітям без чоловіка. Хоча на той момент ще батько жив. Кажуть, що це сталося десь у березні 1940–го, мені тоді виповнилося пів року. А через місяць після її смерті помер тато. Прикро, але у мене навіть немає жодного знімка батьків. І в родичів своїх запитував, але в ті часи дуже рідко фотографувалися. Моя найстарша сестра Ганна тоді вже була заміжня.

Іван Город розповідає, що давно зацікавився краєзнавством. З тих пір, як почав передплачувати ще у юності обласну газету «Радянська Волинь».

Після смерті мами молодшими дітьми опікувалася бабуся Степанида. Мій співрозмовник пригадує, що його вона любила найбільше. Якось маленький Іванко дуже захворів, прийшла сусідка та й каже: «Ой, Степанидо, не мучся, все одно з нього нічого не буде, не виживе». А бабця схопила кочергу, надавала по плечах й вигнала з хати «порадницю».

— У 1952–му вона померла. Й у 13 літ я вдруге осиротів, — ​продовжує пан Іван. —

Маму й бабусю мені замінила старша сестра Марина, у якої також драматична доля. Під час війни у нашому селі залишилося троє військових. Німці у 1941–му дуже швидко наступали, фронт пішов далі, а вони, щоб якось врятуватися, найнялися до місцевих селян наймитами. Один із них, старший лейтенант, родом зі Сталінграда, працював у нашого дядька — ​маминого брата. Згодом пристав у приймаки й одружився з Мариною. Десь у 1943–му через Комарове проходила «совєтська партизанка» (думаю, то були федорівці), й цей офіцер приєднався до них і зник. А Марина народила від нього доньку. І вже після війни шукала, навіть звернулася з листом до голови президії Верховної Ради Радянського Союзу Миколи Шверника. З Москви прийшла відповідь, що Іван Сергійович Бєрніков проживає у Сенкевичівці Горохівського району й працює у міліції. В нього там була вже друга сім’я. Він не хотів платити аліменти, але сестра написала заяву й він приїжджав на суд у Колки…

Іван Город розповідає, що давно зацікавився краєзнавством. З тих пір, як почав передплачувати ще у юності обласну газету «Радянська Волинь». І наш співрозмовник називає прізвища редакторів і журналістів старшого покоління. Відчувається, що Іван Дмитрович дуже уважний і небайдужий читач. Після служби в армії одружився, збудував свою хату, має 5 дітей, 10 онуків, 4 правнуків. Два скликання очолював сільську раду.

Цікавлюся, чому його називають «ходячою енциклопедією».

За словами пана Івана, вже багато літ він ретельно збирає відомості про своїх односельчан, знає їхніх предків та колишні вуличні прізвиська. З тих пір як був головою, зацікавився родинними історіями жителів Комарового, знає топонімічні назви навколишніх хуторів й де вони були. А всі дані про односельчан краєзнавець Город зберігає у власному «комп’ютері», й він показує на свою голову.

Намагаюся переконати Івана Дмитровича, що цю інформацію потрібно обов’язково записати й тоді вона залишиться для нащадків. Адже, крім нього, вже ніхто так детально не зможе розповісти історію цього поліського села.