Цього року Ростислав Кушнірук став лауреатом премії імені Степана Сачука «За служіння суспільству».
«Конкурую з дружиною, хто першим читатиме «Волинь»
На початку 2000-х редакція «Волині» була не тільки свідком, а й організатором дуже зворушливої та пам’ятної зустрічі в селі Смолява Горохівського району. Ростислав Кушнірук із Княгининка (тоді — Маяки) та Пелагея Ростанюк (по чоловікові — Варчук) змогли обійнятись після 50-літньої розлуки. У 1944 році їхні родини вивезли на північ Росії нові, радянські окупанти. Але і Ростиславу Кушніруку, і Пелагеї Ростанюк пощастило повернутись на Волинь…
Тоді вони кілька годин зі сльозами на очах згадували важкі та голодні для їхніх родин роки, проведені за тисячі кілометрів від дому, у Кіровській області. Ця зустріч стала можливою після того, як через понад 50 літ після повернення Пелагея побачила фото пана Ростислава в нашій газеті…
…Ростиславу Григоровичу 89 літ, але коли він заходить до нас у редакцію, то вже знаємо, що буде не тільки відверта розмова про Україну і «того самого ворога, що й тоді, коли мені було 11», а будуть і жарти, і пісні. Цей дивовижний чоловік і у свої майже 90 продовжує надихати!
У 1944-му, коли Кушніруків як родину члена ОУН — УПА (рідний брат Ростислава Аполлінарій був повстанцем) виселили, Ростику було 14 років. Наступні 15 він провів на Півночі. Батька відправили на лісоповал, син працював спочатку помічником слюсаря, потім був ковалем, а наприкінці «терміну» через свій неабиякий хист до музики йому запропонували місце у В’ятському народному хорі. Проте після реабілітації, у 1959-му, він обрав дорогу назад, до батьківської хати. Тут, на Волині, у Локачах, 31 рік очолював хор, а на зорі нашої незалежності організував уже легендарну аматорську хорову капелу «Посвіт», яка першою в краї публічно виконувала український гімн, повстанські та стрілецькі пісні.
…Ростиславу Григоровичу 89 літ, але коли він заходить до нас у редакцію, то вже знаємо, що буде не тільки відверта розмова про Україну і «того самого ворога, що й тоді, коли мені було 11», а будуть і жарти, і пісні. Цей дивовижний чоловік і у свої майже 90 продовжує надихати!
— Пригадую, як у 1940-му році в Луцьку хлопчина продавав газети. Він мені запам’ятався, бо навіть слово «газета» погано вимовляв. Вигукував: «Адеда «Волинь!» У мене був вибір — або купити газету і йти додому пішки, або їхати, але без преси. Я вибрав газету і приніс її батькові, бо знав, як він любить читати. Отак я познайомився з «Волинню», з якою не розлучаюсь і зараз. Ціную її за те, що протягом усіх років незалежності — за будь-якої влади — газета завжди мала державницьку позицію. Для її колективу Україна була і є понад усе не на словах, а на ділі. Тому передплачую і з нетерпінням чекаю на неї. Навіть конкуруємо з дружиною, хто першим читатиме свіжий номер (сміється).
