У «Газеті Волинь» нема «гри в одні ворота»
Любомир Валіхновський (на фото), завідувач хірургічного відділення Турійської районної лікарні, заслужений лікар України, передплачує нашу газету майже 47 років — з того часу, як приїхав на Волинь на роботу
— У медінституті я був відмінником, планував йти в аспірантуру. Але декан по–батьківськи порадив: «Їдь, хлопче, кудись у глибинку, синові священника залишитися в інституті не дозволять». Так я отримав призначення у Турійську районну лікарню, де ми з дружиною, теж лікарем, думали перебути два роки, а їх збігло вже 47, — згадує Любомир Дмитрович.
Уродженець Прикарпаття, він давно називає себе волинянином, тричі земляки обирали авторитетного лікаря депутатом обласної ради. У Турійську виросли сини Валіхновських, які пішли дорогою батька, нині вони відомі у всій Україні пластичні хірурги. Люди шанують Любомира Валіхновського за професіоналізм, людяність. Свідчать про це і результати редакційної акції «Людина року»: таке звання присудили йому читачі «Волині» у
2017 році за порятунок залізничника, який потрапив під потяг. Складних випадків у роботі Любомира Валіхновського багато, тож і розповідали ми про талановитого хірурга не раз. Тому на запитання, чому він читає «Газету Волинь», Любомир Дмитрович відповів жартом:
Відчувається, що газета — не власність якогось олігарха чи політика, журналісти можуть висловити свою думку, об’єктивно висвітлити ситуацію.
— Не тільки тому, що часто пишете про мене і мою роботу. У 1970–х роках я вперше розгорнув «Радянську Волинь», тоді був молодим, нікому не відомим лікарем, і не зраджую вашій газеті досі. Пам’ятаю публікації журналістів старого покоління — Полікарпа Шафети, Степана Сачука, Богдана Берекети… Їм на зміну прийшли не менш талановиті люди, які гідно продовжують добрі традиції.
Колись я передплачував багато видань, тепер залишив тільки «Волинь», «районку» та «Експрес», щоб мати картину життя нашої області та західного регіону України. Мені подобається, як ви висвітлюєте проблеми медицини, події політичного життя, як реагуєте на зміни в державі. Нема «гри в одні ворота», нема замовних статей, а є різні погляди та оцінки. Відчувається, що газета — не власність якогось олігарха чи політика, журналісти можуть висловити свою думку, об’єктивно висвітлити ситуацію.
Іноді молоді колеги кажуть, що тепер будь–яку інформацію можна знайти в інтернеті, отже, періодичні видання своє віджили. Але газети існують і в набагато розвиненіших країнах, вони там недешеві, однак читати їх — престижно, статусно. Я роблю це із задоволенням і вам раджу, бо, на мою думку, «Газета Волинь» — уособлення чесної, професійної, нешаблонної журналістики.
