«Не відкладай життя на потім…»

А Зенько Карась укотре обходив нову господарку і потирав руки: таки дав фору старшому братові. Миколу колись Зеньові у приклад ставили. Добрий, працьовитий, усім допомагає… Та хіба зрівняється братове обійстя з його хоромами?!

На новосілля має приїхати з Італії Люська Карасиха. Господиня. Люська жартувала: поїхала на заробітки в першому ешелоні. І ніяк не може зважитися повернутися й осісти вдома. Спершу тужила. І за дітьми, і за рідною хатою. Навіть сумні вірші про чужину писала. А потім звикла.

Зенько також у заробітчанах ходив. У Португалії працював. І в Польщі. Зенько — будівельник.

Спершу старшому синові квартиру в місті купили. Не екстра–класу. Проблема в невістці. Катя з багатодітної родини. Статків у сватів нема. Карасі відмовляли сина від женячки. А той уперся.

— Ти ба, любов у нього! — злостилася Люська. — Довкола стільки дівчат! Що їй у придане дістанеться, як там купа ротів? Я не буду вас волокти на своєму горбі! Ще й дорога родинонька може за позичками прийти.

— Ми самі заробимо, мамо! — відрубав Михайло і гримнув дверима.

Весілля Карасі синові не робили. Принципово. Карасиха навіть на скромній вечірці не була. Не хотіла їхати з Італії, аби собі нервів не псувати. І чоловіка не пустила.

Михайло з дружиною винайняли квартиру в місті. Люська туди й порога не переступила, коли навідувалась додому. Зенько лише раз був у гостях у сина. Коли внучка народилася. І то випадково. Михайло батька на автовокзалі зустрів. Зенько повертався на кілька тижнів додому з Польщі, а Михайло проводив родичів дружини додому.

…Зенько розмірковував: запрошувати сина з невісткою на новосілля чи ні. А от перед братом мусить похвалитися. Хай заздрить.

Може, й досі не мав би Карась–молодший власного помешкання, якби не рідний дядько, а заодно і Михайлів хресний. Микола мешкав по–сусідству зі священником. Розповів про перипетії у братовій родині. І коли Карасі–старші приїхали додому у відпустку, отець, якось перестрівши їх на дорозі, запитав про сина, внучку. Карасі втупили очі в свої капці. Що мали сказати? Врешті Зенько мовив:

— Та ось, отче, хочемо квартиру синові купити. Доки буде в чужій хаті жити?

Люсьці від почутого аж дух перехопило.

— Ти що, здурів? — зашепотіла, коли священник відійшов трохи далі. — Яку квартиру? Кому? Тій голодранці?

— А ти хочеш, аби нас у зубах носили? Певно, вже пліткують. Думаєш, отець просто так запитав?

Люська подумала і змирилася:

— Добре, купимо. Щось дешеве. Дві кімнати в «панельці». Досить з них. І нам треба подумати про нове житло. Які ж гарні вілли в тих італійців! Наша хата — курник порівняно з ними. Лариса буде з нами жити. Сподіваюся, вона путящого кавалера собі знайде. І не в селі будемо хату будувати. А біля обласного центру, в передмісті.

— Та ми ж недалеко від міста живемо. Що зараз двадцять кілометрів? Сів у машину й поїхав.

— Зеню, я сказала: будемо будуватися біля міста! Якщо ні, то можемо квартиру в новобудові купити. Три–чотири кімнати. Багато наших жінок, котрі в Італії працюють, так роблять.

— Я на поверсі жити не буду! Навіть не думай про це.

— Значить, треба будуватися.

— А що робитимемо з нашою хатою?

— Нічого. Поки що там батьки житимуть. А коли їх не стане, будемо мати дачу.

Карасі влаштували доньці багате весілля. Зять також із заробітчанської родини. Тому з цими сватами швидко знайшли спільну мову. Коли Лариса сказала, що вагітна й очікує близнюків, Люська наполягла, аби Зенько повертався із заробітків додому й урешті приглянув місцину в околиці обласного центру для будови.

— Ти ба, любов у нього! — злостилася Люська. — Довкола стільки дівчат! Що їй у придане дістанеться, як там купа ротів?

…Працювала Люська багато. На себе зайвого євро не витратила. Будова щвидко росла.

Ось і хата на викінченні. Батьки просили Люську повертатися додому.

— Доки там будеш гарувати? — ​запитувала матір. — ​Ти не бачила, як твої діти росли. Як ми зістарілися. Тепер не бачиш, як ростуть твої внуки. Приїдеш на два-три тижні — ​й назад. Знайди собі тут якусь роботу.

— А скільки мені заплатять? Копійки! А там знаєш, за що працюєш!

— Чужих людей доглядаєш, а про своє здоров’я не думаєш.

— Нічого мені не бракує.

— Ви ж нову хату збудували. Коли в ній жити будеш?

— Колись буду, мамо.

— Не відкладай, Люсю, життя на потім, бо хто зна, що може трапитись…

…Зенько розмірковував: запрошувати сина з невісткою на новосілля чи ні. А от перед братом мусить похвалитися. Хай заздрить.

Перебиратися в нову оселю вирішили восени. Лариса радилася зі знавцями фен-шуй. Вони запевняли: це — ​гарний час.

Уже все було готове. Очікували на приїзд Люськи. Зенько зустрів дружину в обласному центрі.

— Поїдемо додому в село чи нову хату хочеш побачити? — ​запитав.

— Додому. Щось я втомилася в дорозі. І тривога якась. З батьками все гаразд?

— Може, тобі більше не треба тієї Італії?

— Скажеш таке! Як це не треба? Я тут подумала… тобі також варто знову до Польщі на будову поїхати. Свої роботи закінчили. Чого вдома сидіти?

— Та вже роки і сили не ті. Там тяжко працювати треба. Сама знаєш.

— Внуки ростуть. Мусимо для них старатися. Я про Ларисиних дітей кажу. Михасько про свою малу хай сам дбає.

…Наступного ранку Люськи не стало. Тромб відірвався. Викінченої нової хати побачити не встигла. Замість новосілля Карасі готувалися до похорону…

Ольга ЧОРНА

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.