Онука Ніколаєвих Настя: «У моїх дідуся й бабусі можна навчитися, як і через пів століття зберегти почуття».
Після 51 року шлюбу: «Я хочу, щоб тобі нічого не боліло, бо твій біль – то мій біль»
Про подружжя Ніколаєвих з Луцька дуже тепло відгукувалася Лідія Тарасюк, яка очолює Волинський обласний фонд милосердя і здоров’я. Віра Савівна й Олександр Миколайович цього року були серед гостей традиційної зустрічі тих подружніх пар, які прожили у шлюбі 50 і більше літ. «Тішила око, — говорила Лідія Іллівна, — така картина: чоловік весь час тримав свою дружину за руку, а ще співав їй пісню, яка полюбилася обом з їхньої молодості: «Три года ты мне снилась, а встретилась вчера…» Це і стало підказкою адреси героїв чергової сторінки «Любить! Не любить»
«Непроста доля випала мені з малих літ — зате Бог дав таку дружину, яка замінила і матір»
Коли ми недавно зустрілися з Ніколаєвими у їхній невеличкій, але затишній квартирі на вулиці Гулака-Артемовського, то я теж почула цю пісню у виконанні Олександра Миколайовича. А ще ось таке одкровення:
— Непроста доля випала мені з малих літ. З двох років залишився без неньки. Зате Бог дав таку дружину — кохану, турботливу жінку, яка замінила і матір.
Про пережите у ранньому дитинстві чоловік і через десятиліття розповідає з подивуванням, як він вижив. Родом Олександр Миколайович із села Коса Рішнівка нинішнього Шепетівського району Хмельницької області.
— У два роки я мав загинути, — каже він, повертаючись спогадами у воєнний час, на який припало його дитинство. — Справа в тому, що, коли почалася війна, мій батько, який був військовим, служив у Славуті. Мама працювала на залізниці. А я жив із бабусею і дідусем у селі Коса Рішнівка. Коли підрозділ, в якому воював батько, німці розбили, то він пішов у партизанський загін. А мама стала зв’язковою — збирала дані про переміщення залізницею німецьких потягів. Так було до 1943-го. А тоді матір, яку здав наш сусід-поліцай, її сестру і мене, дворічного хлопчика, заарештували…
Уже зі слів свідків тих подій чоловік знає, як усе було: забрала їх польова жандармерія — права рука гестапо. Люди просили відпустити дитину, але марно. Три місяці вони були у нацистських застінках.
— На очах у мами з мене знущалися, аби вибити з неї якісь показання. А потім настав чорний день. Вивели нас у двір і розстріляли. Мама і тітка впали, підкошені кулями, у яму, викопану тут же. А я вижив, бо вони прикрили мене своїми тілами. Добрі люди не дали, щоб і я живцем опинився в тій могилі.
Жив маленький Сашко у бабусі з дідусем. А в 1946–1947 роках настав голод, і його, щоб порятувати, відправили до родичів по батьковій лінії у Ленінград. Коли він мав дванадцять, то і батька його не стало, — залишився круглим сиротою. Було ремісниче училище, де одержав середню освіту, потім — армія. На строкову службу пішов у 1961-му. Служив у Вінниці, в ракетній частині, де й залишився понадстроково, не маючи, по суті, куди вертатися. З приводу цього періоду свого життя Олександр Миколайович пригадує:
— Якось командир частини каже мені: «Чому б тобі не піти на офіцерські курси?» Так у 1967-му я потрапив у Ростов-на-Дону, де і вчився рік у військовому училищі. Зараз, вертаючись спогадами до тих літ, до того, як мене доля привела в це місто, можу сказати, що нема нічого випадкового в житті: все складалося так, аби я зустрів свою майбутню дружину, мою Вірусю.
«У таку дівчину не можна було не закохатися»
І доля майбутньої дружини Олександра Миколайовича складалася так, щоб шляхи цих двох людей зійшлися. Віра — білоруска. Її мала батьківщина — село Дивин Кобринського району на Брестщині, що неподалік від волинських Самарів Ратнівського району. Життя повернуло так, що і вона опинилася у Ростові-на-Дону. Батько її був одноосібником, і коли прийшли совєти, то у колгосп не хотів записуватися. За це його вислали на лісоповал у Карелію. Трохи попрацювавши там, чоловік утік і дістався аж до Ростова-на-Дону. Вірі було вісімнадцять років, коли він забрав туди і сім’ю з Дивина.
У 1967-му Олександр і Віра зустрілися.
— Ввечері я пішов у парк на танці, — розповідає чоловік, на той час курсант військового училища. — І побачив дівчину, в яку не можна було не закохатися.
Олександр Миколайович дістає сімейний альбом з тих літ, коли зав’язувалася їхня любов, і, показуючи один зі знімків, каже:
— Ось така була моя Віруся.
— Сашко мій — особливий, — долучається до розмови жінка. — Він же в юності жив у Ленінграді, вчився там у ремісничому училищі — відчувалася вихованість. Тому я теж на нього відразу звернула увагу.
Одне слово, це була любов з першого погляду. І після тих танців у парку почалися їхні зустрічі.
— Я жив у казармі училища, — розповідає Олександр Миколайович, — а Віра — зовсім в іншому районі, у передмісті. Тож проводжання затягувалися до четвертої години ранку. І вже на попутній машині, яка возила воду, чи взимку сніг розчищала, їхав зразу на заняття. Щоб скоротити цю відстань, схитрував і попросився на квартиру до її батьків. Мав там кімнату.
Це вже було на початку весни 1968 року — за два місяці до того, як вони подали заяву на реєстрацію шлюбу. А в червні, коли курсант закінчував училище, одружилися.
«Відгуляли весілля і поїхали у Сибір»
Подружжя пригадує той червневий день, коли вони розписалися і зібрались у колі найближчих людей. Столи стояли на дворі під накриттям, обвитим виноградом.
— У весільну подорож ми вирушили в Ленінград, походили по музеях. Побували і на малій батьківщині Віри у Дивині. Ніби відчували, що нескоро повернемося в ці місця.
Ніколаєвих чекало армійське життя з безкінечними переїздами.
— Правда, нам пощастило, — говорить Віра Савівна. — Знала, що зазвичай офіцерські сім’ї живуть у якихось казармах, бараках. Тож, їдучи в Красноярський край, куди направили чоловіка, була налаштована, що й нас таке чекає. А виявилося, що потрапили у військове містечко ракетників, де були п’ятиповерхівки зі всіма зручностями. Нам дали зразу однокімнатну квартиру. А приїхали ми з двома чемоданами. Згодився весільний подарунок — самовар, у якому варили картоплю, а потім кип’ятили воду на чай, поки каструлі не купили.
На старість я ще сильніше кохаю свою дружину.
У кімнаті стояло солдатське ліжко, яке видали лейтенантові, тумбочка — ото й усе вмеблювання. Тут народився їхній єдиний син Сергій. На першу зарплату, як пригадують, купили приймач із програвачем, щоб веселіше було довгими зимовими вечорами.
По тих місцях, де побували Ніколаєви за роки служби чоловіка, можна географію вивчати. Після військового містечка в Красноярському краї був Омськ.
— Вирватися із Сибіру не так-то просто, — каже Олександр Миколайович. — І тоді я вирішив скористатися документом, який засвідчував, що мою маму розстріляли. Надіслав листа в Москву з проханням: хочу служити там, де закінчилося життя моєї матері, а я дивом вижив. І підкріпив того листа цим документом. І прохання було виконано. Через тиждень прийшла відповідь. Так ми переїхали в Україну. Пригадую, стою у тамбурі потяга і чую українську мову на під’їзді до Шепетівки. Тоді у мене сльози самі собою покотилися.
Так вони опинилися хоч і не в Шепетівці, як просив Олександр Миколайович, але на рідній його землі — на станції Михайленки Житомирської області. Але на цьому переїзди Ніколаєвих не закінчилися. Були й Північна Осетія, і Дагестан. А до Луцька, де пройшли останні роки служби ракетника, подружжя перебралося у 1982 році.
— Ось у цю квартиру я вселився, де й живемо 36 років, — розповідає Олександр Миколайович. — Віра з сином у січні 1983-го приїхала, коли я вже трошки обжився.
«Нам важко жити в розлуці навіть декілька днів»
51 рік Ніколаєви у парі. Зважаючи на те, що довелося поміняти багато місць проживання, не завжди був комфортний, принаймні на перших порах, побут. Але головне для них те, що вони удвох. Хоч за багато літ не нажили ні дачі, ні машини, зате з ними, як кажуть, їхня любов, якою з часом ще більше дорожать. До речі, вже в Луцьку, у незалежній Україні Олександр Миколайович з допомогою колишнього політрука партизанського загону, що діяв на Шепетівщині, зв’язковою якого була його мати, зібрав необхідні документи і одержав статус малолітнього в’язня — жертви нацизму. А до нього — грошову компенсацію, яку виплачувала Німеччина. Дружина знає про нелегку долю свого чоловіка і, як зараз говорить, її Саша маленьким хлопчиком вижив, щоб вона мала «такого доброго чоловіка».
У 2001 році вони повінчалися, і це, як вважають, ще більше зріднило їх. «Віруся, я тебе люблю», — це освідчення жінка чує впродовж більш як пів століття. Кожна річниця їхнього шлюбу — то свято в родині.
— З військових містечок, — розповідає Віра Савівна, — бувало, офіцерські дружини втікали, бо їм сумно жилося. А я й думки такої не мала — завжди з нетерпінням чекала чоловіка зі служби.
— І зараз, — додає Олександр Миколайович, — ми не можемо уявити себе порізно. Я місця не знаходжу, коли дружина, наприклад, у санаторії. І Віра — теж. Тому і повертається завжди трохи раніше. Нам важко жити в розлуці навіть декілька днів. Хоч, до речі, можемо і мовчати, коли удвох у квартирі, коли кожен займається своїми справами. Головне, що Віра — тут, поряд, що в будь-яку хвилину я її побачу…
І коли мова зайшла про те, як би хотіли прожити своє життя, якби можна було почати все заново, то Віра Савівна сказала:
— Я б знову пройшла той самий шлях. І так само проїхала б тими місцями, де нам доводилося жити.
Чоловік, приєднуючись до цих слів, говорить:
— На старість я ще сильніше кохаю свою дружину. А ще жалію — хочеться, щоб їй нічого не боліло, щоб вона не страждала, бо її біль — то мій біль.
Присутня при нашій розмові онука Ніколаєвих Настя, яка закінчила вже Острозьку академію, до почутого додала:
— У моїх бабусі й дідуся можна повчитися, як і через пів століття зберегти почуття.
