Психологічно по-різному усвідомлюють війну сьогодні ті, хто воює, і ті, хто їх чекає.
«Повернись так, щоб хтось шепотів тобі слово «люблю» (Фото, відео)
Війна помножує самотність, дірявлячи тіло і душу. Люди змушені вбивати одне одного, бо коли не ти, то тебе. Вона завжди цілиться в людяність: хоче знищити здатність любити. Але на фронт ідуть саме тому, що люблять усіх тих, хто залишається за їхньою спиною. Навіть якщо ти снайпер і цілишся в чиєсь серце…
Він тримає у прицілі людину… І від рухів його рук і пальців залежить, чи житиме вона наступної хвилини. Звучить страшно. У якийсь момент — бездушно. До перегляду цієї вистави я б, напевне, не зрозуміла, чому цей хлопець змушений натиснути на курок, як виживає він у дні, кожен з яких може стати останнім. «Діалог зі снайпером» — маленька спроба зазирнути дуже глибоко, у саме дно серця воїна.
«Я не знаю більш неіснуючої людини, ніж ти»
«Жодного фото, жодної згадки. Тобі не вручають публічно нагород від вашого міністерства. Ти не виходиш на майдан до людей, які з квітами і сльозами зустрічають бійців із фронту. Тебе немає ніде без балаклави, але й у балаклаві я тебе ніде не знаходила. Тебе можна пізнати і по очах. Але твоїх очей ніде не було».
Таким бачить свого колишнього однокласника дівчина Маша, який тепер для неї з іншого світу — протилежного, де проливається кров. А вбивати — це значить суперечити законам Божим. Вони зустрічаються в кафе за чашкою кави, і між ними відбувається розмова, яка показує, наскільки глибоко психологічно різне усвідомлення війни сьогодні між тими, хто воює, і тими, хто їх чекає. Виставу київської авторки Жанни Безп’ятчук у постановці аматорського театру «Вперше», що діє при бібліотеці–філії № 10 для дорослих, побачили і всі працівники «Волині», бо ж відбулася вона у стінах нашої газети в день її 80-річчя. Чи відчули ми всі оту прірву, яку проклала в душах молодих українців війна? Гадаю, що безсумнівно.
Ви всі очікуєте загибелі тих, що по той бік від вас, але хочете, щоб за вас це робив хтось інший?
«Ти думаєш про того, кого бачиш у приціл?» — запитує дівчина і чує приголомшливу для себе відповідь: «Фінальна ціль ворожого снайпера — це не я! Це ти, Машо! Ви всі очікуєте загибелі тих, що по той бік від вас, але хочете, щоб за вас це робив хтось інший?»
Молодий актор Юрій Дмитрук зіграв військослужбовця з позивним «Святий» і змусив кожного відчути себе мішенню у ворожому прицілі. А ще — повірити йому, снайперу, який холоднокровно і професійно виконує цю роботу «за країну, за сина»…
Непросто було спостерігати за розмовою двох молодих людей: на багато цих болючих питань я й сама навряд чи знайду колись відповідь. Наприклад, «Чи можна стати снайпером, вірячи в Бога?» На війні нема інших заповідей, окрім як «Убий ворога, або він уб’є тебе чи твого побратима». Снайпер — це робота… Тому в них мало сірого. У них — чорне і біле. Ті, хто бачив загибель своїх товаришів, категоричні у своїх вимогах і справедливі у відчуттях. Такий собі оголений нерв, якого руками чіпати не можна, тому що він болить. Такий і цей «Святий». Під кулями та снарядами вони допомагають одне одному виживати, не даючи душам зневіритися та зачерствіти.
«Ніхто з нас не буде вільним від цієї війни»
«Діалог…» написаний на основі реальних зустрічей із двома професійними снайперами. У тексті звучать складні питання і прямі правдиві відповіді людини зі зброєю в руках.
— Журналістка «ВВС» Жанна Безп’ятчук була в «гарячих точках», готувала матеріали про ситуацію в зонах розмежування Грузії з Осетією, Абхазією, — розповіла режисерка Наталія Максимчук. — Роль офіціантки в кафе справно виконала Оля Антош — поетеса, за професією вихователь дитячого садка. Ольга Трохачова (Маша), менеджер, побачила оголошення про набір акторів і вирішила спробувати.
— Ми всі вперше дебютували в цій виставі, — сказав волинський бард Микола Більшевич. — Наталка Максимчук нас згуртувала і дала можливість донести цю історію до вас.
Важко було передати відчуття і самим глядачам. Як сказав директор Волинського обласного театру ляльок Данило Поштарук: «Бог і війна… тут є над чим задуматись». Валентина Штинько, заслужений журналіст України, мовила: «Після того болю, який спричинили ви своїм дійством, хочеться просто помовчати. Ви робите дуже важливу справу, і хай Бог вам допомагає в цьому».
«Мене ця вистава пройняла до глибини. Її варто показати на сцені нашого театру. Ви підняли дуже важливу тему, тож заслуговуєте, аби її побачила ширша аудиторія», — прониклася грою народна артистка України Людмила Приходько.
«Зрозуміти війну може лише той, хто сам там побував», — поділився своїми враженнями політик, лікар і театролюб Володимир Карпук.
Головний герой Юрій Дмитрук зіграв снайпера так, що здавалось, це не акторська гра, а він по–справжньому проживає кожну хвилину, виймає із серця власні переживання, які зазвичай ховаються за його щирою усмішкою. Тема війни Юрі близька: його батько пройшовся дорогами війни у складі 51–ї бригади.
«Перший сніг» під акорди гітари волонтера Миколи Більшевича ще більш посилював відчуття пронизаності душі війною. Так сильно зачіпало ще й тому, що багато його пісень писалися дорогою з фронту додому. Напевно, через такі ж емоції снайпер обриває дівчину на найважливішому слові, коли вона говорить:
Повернись так, щоб хтось цілував кожну зморшку твою,
Повернись так, щоб хтось шепотів тобі слово «люблю».
— Більшої самотності за ту, яку відчуваєш, коли дивишся крізь приціл на світ і людей, а потім швидко міняєш позицію, я вже не відчую, — говорить снайпер. — Цю картину може довершити тільки дзвіниця… Коли по нас стріляли з дзвіниці собору… Для мене це була б остання межа самотності. Вбивати з вершини Бога.
— Побажати тобі удачі в бою? — запитує його Маша.
— Побажай… Ніхто з нас не буде вільним від цієї війни.
Найдовша подорож — до глибин власного серця. І вони обоє її шукають.
