Працюють без відпочинку, з бажанням добре зарекомендувати себе і приїхати до цих же господарів наступного сезону.
«Вона так оповідає, аби пан пожалів її та платив по 13 злотих за годину…»
Або бідність як хвороба мислення
— Пане Петре! Ви знаєте, поки я працюю у вас, мої діти мають що їсти, а як вдома — то і хліба в хаті нема!
— Пані голодує?! — жахається господар, у якого трудиться Галина, заробітчанка з українського села…
—Ой нема, нема чого їсти! — час від часу аж голосить Галина.
— А що, пані живе у селі і біля дому не має землі? Пані ніц не садить і не сіє? — допитується господар-поляк середніх літ.
— Ой біда, такі проблеми у нас… — аж світяться очі від власних жалів у Галини.
Чим більше ти будеш розказувати про свої справжні і придумані біди, тим меншою буде оплата!
— Пане Петре, та подивіться, які вона ладні боти собі купила! — не витримує цього спектаклю її колежанка Надія. — То вона так оповідає, аби пан пожалів її та платив по 13 злотих за годину.
— Де пані бачила по 13?! У нас усі по 10 отримують! У декого є ще по 9. А як пані хоче по 13, то хай до моря їде, — категорично відповідає пан Петро.
У Галини розширилися очі. Вона аж пригнулася і якось по-гусячому вигнула шию:
— Паночку, та ми ж їхали… нам казали, що по 12 злотих за годину… І ми цей тиждень рахували по 12…
— Хай пані шукає інше місце! — твердо відказує господар і скоса дивиться на жінок.
Надія стукає пальцем по лобі своїй колежанці:
— У тебе там є чим думати чи одна солома? Чим більше ти будеш розказувати про свої справжні і придумані біди, тим меншою буде оплата! — метає іскри Надія і відводить Галину, махаючи рукою панові Петрові:
— Ми трохи побалакаємо…
Сварка між двома односельчанками відбувається… пошепки:
— Якщо далі перед паном соплі розпускатимеш, за харчі будеш працювати! — сердито пояснює Надія. — Ніколи не розповідай роботодавцеві про свої біди! Чим більше твого жалю, тим менше його грошей!
— Та як то так?! Бідних жаліти треба, — захищає свою поведінку Галина.
— От він тебе і жаліє: маєш безплатне проживання, картоплю з хлібом і 10 злотих за годину.
— Ну і 10, як по 10 годин рахувати, теж добре, — радіє Надія. — Я вдома за тиждень стільки зароблю.
Бідність можна впізнати за поведінкою, виразом обличчя, за одягом, за вартістю весіль і похоронів. І не має значення, де це — в Індії чи Південній Африці, в Польщі чи в Україні.
Після трьох днів пересварок жінки погоджуються на 10 злотих за годину. Рівень біовиживання перемагає. Але не лише в українців. Якщо слухати бідних людей із різних країн, навіть не знаючи мови, зазвичай зрозуміло, що вони жаліються на господаря, на сусіда, на родича. І теми розмов — одні негативніші за інші: скарги на власне здоров’я, обговорення хвороб чи сімейних проблем спільних знайомих, телепередач із такими ж проблемами.
У цьому замкненому колі важких емоцій, думок, розмов, утомливої праці вибудовується міцна стіна переконань, яка відділяє людину від радості життя, від розкриття своїх талантів і реалізації мрій. «Бідність — це не просто брак грошей, це відсутність можливості повною мірою реалізувати свій людський потенціал», — стверджує економіст–філософ Гарвардського університету, лауреат Нобелівської премії Амартія Сен. «Бідні так поглинуті проблемами сьогодення, що не мають ментального простору для турботи про майбутнє», — пояснюють Абхіджіт Банерджі та Естер Дуфло в книзі «Економіка бідності».
Спілкування з молодими українськими заробітчанами, які приїжджають із Польщі, вражає абсолютною байдужістю до інвестування зароблених коштів у підвищення кваліфікації або в перекваліфікацію. Натомість молоді (та й старші) люди легко витрачають зароблені гроші на цигарки, пиво і «до пива». Щоденна норма — мінімум пачка цигарок і від 4 до 8 банок пива, плюс іще якісь смаколики до нього. Бідність — це результат…
— Галино, плачу тобі 200 злотих за прополювання ось цих рядків, — каже пан Анжей, хитро усміхаючись. — За скільки зробиш — твої проблеми.
— Добре! — радіє жінка, не особливо задумуючись над пропозицією.
…Рядки вона полола п’ять днів по десять годин. Працювала, як завжди, без відпочинку, з бажанням добре зарекомендувати себе і приїхати до цих же господарів наступного сезону.
Бідність — це наслідок. Вона в’їдається в плоть і кров, розростається чагарниками песимізму і відчаю, а часом — одурманюючим гонором.
…Бідність — це наслідок. Вона в’їдається в плоть і кров, розростається чагарниками песимізму і відчаю, а часом — одурманюючим гонором, який призводить до катастрофічного марнотратства і зміщення пріоритетів.
Бідність — інтернаціональна. Її можна впізнати за поведінкою, виразом обличчя, за одягом, за вартістю весіль і похоронів. І не має значення, де це — в Індії чи Південній Африці, в Польщі чи в Україні. Колір обличчя алкоголезалежного жебрака й одяг скрізь мають однаковий вигляд, з поправкою лише на клімат.
…Бідність — це результат. І чого в ньому більше — економічних розрахунків чи ментальних похибок — продискутовано чимало. Але коли впроваджено різноманітні програми — від поліпшення харчування до розвитку бізнесу, — чіткіше вимальовується розуміння, що її скоріше можна назвати хворобою мислення і негативних життєвих установок, аніж вважати суто економічним поняттям із розрахунком витрат один долар на день.
Урок для бідних: життя змінюється після зміни мислення.
Ліки від бідності — інвестиції у власний розвиток.
Справедливість бідності: очевидно, вона потрібна так само, як порожня склянка, яку можна заповнити… ЧИМ?
Анастасія ПЕЦЕНЮК, дослідниця європейського заробітчанства.
