Героїчні історії вояків УПА надихнули на подвиг воїнів АТО.
Останній постріл повстанця Петра Солодухи
Таке не можна забути, хоч трапилось те в далекому дитинстві, на третій рік по війні. Жила наша сім’я на хуторі Тростянка, неподалік урочища Вовче і дороги, яку називали Широкою. Нині вона усуціль заросла молодим лісом. Ще ближче до до того шляху стояла хата Кошелюків. З їхнім сином Сяньком ми дружили, хоч він був від мене старшим більш як на рік
По дорозі зрідка проїжджали вантажні машини, на той час рідкість. Вважалося за щастя вчепитися ззаду за борт і, навіть висячи на руках, проїхати хоча б метрів двадцять. З насолодою вдихали бензиновий дим. А щоб машина пригальмувала, викопали неглибокий рівчак, а самі ховались у придорожній канаві, зарослій вільшаником. Як тільки машина стишувала хід, ми, немов молоді хорти, доганяли її і чіплялися за борт.
Так було цього разу. Здалеку зачули гудіння мотора, причаїлись у засідці і визираємо. Ах, яка невдача! В кузові сидять військові. А з ними не пожартуєш. І ось машина майже рівняється з нами. Раптом за нашими спинами з густого вільшаника, кроків за двадцять, застрекотав автомат. Машина немов спіткнулась і замовкла. Вочевидь, шофера скосила куля. З кузова сплигнули військові, один повис на борту. У відповідь із протилежного боку дороги, де також була канава, вони відкрили вогонь. Ми лежали ні живі ні мертві, орали носом землю, воліли заритися в ній, мов кроти, бо над нашими головами з обох боків летіли свинцеві джмелі.
Героїчну смерть повстанців, яку вони обирали при безвиході, аби не потрапити в руки костоломів, владі невигідно було показувати, фіксувати в документах.
Так тривало з пів години. Та раптом в автоматний стрекіт і одиночні бахкання «десятки» (гвинтівка з магазином на десять набоїв) вплелося басовитіше гавкання ручного кулемета (тодішні діти добре знали стиль «розмови» різного виду зброї). Де він узявся в енкаведистів — чи то допомога наспіла, чи то несправність якась була — хто зна. Небавом автомат невідомого стрільця замовк. Кулемет ще двічі гавкнув і теж затих. Впала незвична тиша. І тут, мабуть, старший з енкаведистів першим порушив її:
— Бросай оружіє! Виході!
З протилежного боку стишено почулося:
— Я ранений…
Енкаведисти обережно почали переходити дорогу. І тут ми почули якийсь приглушений звук, а за ним вереск:
— Застрєлілся, сволоч! Вот гад…
Ми не стали випробовувати долю і поповзли, потім навкарачки, тоді пригинцем по дну сухої канави — подалі від страшної веремії. І лише коли опинилися в хаті Сянька, з нас почав виходити морозний переляк…
Вже на другий день стало відомо, що вбитий відчайдух — наш недалекий сусід Петро Солодуха, молодий юнак, повстанець, який останнім пострілом дав прощальний сигнал: вмираю за волю України. Хата Солодух стояла через одну від нас, на невеликому узвишші, у ліщиновому гайку. На час прощального пострілу Петра її вже не було (згоріла під час бою повстанців з енкаведистами). Звідси до неї було близько 800 метрів. З плином часу риси обличчя Петра в моїй пам’яті стерлись, деякі деталі загубились. Але загалом пам’ятаю, як цей веселий повстанець при зброї у 1943 році приходив до нас на вечорниці. З кишені діставав жменю мідних автоматних «жолудів», сипав, на мою безмежну радість, у дитячу пригоршню, аби я погрався, а потім забирав. Пізніше разів 2–3 заходив повечеряти. Вночі, бо вже було небезпечно. Власне, тоді, до приходу других совєтів, хуторяни майже не остерігались німців, тут була своя влада. Німців я бачив лише двічі. Вони, пам’ятаю, весною і взимку прибували на машинах, залягали неподалік від нашої хати і чекали на бій. Однак повстанці, шкодуючи населення, не зробили жодного пострілу і німецькі солдати без єдиного пострілу покинули хутір. У ліс піти вони побоялись.
На другий день ми з Сяньком зайшли на місце, звідки вів вогонь наш сусід. Це був неглибокий рівчак. Молодий зелений моріжок навколо нього викосило кулями.
Тіло Петра Солодухи чи то рідні, чи побратими викрали і захоронили невідомо де. Нині встановити щось про долю вояка неможливо: родичів не залишилось, а моя спроба віднайти щось в архівах (окрім згадки в матеріалі Оксани Сущук) дала нульовий результат.
За розповідями, тіло Петра Солодухи чи то рідні, чи побратими викрали і захоронили невідомо де. Нині встановити щось про долю вояка неможливо: родичів не залишилось, а моя спроба віднайти щось в архівах (окрім згадки в матеріалі Оксани Сущук) дала нульовий результат. Можливо, тому, що героїчну смерть повстанців, яку вони обирали при безвиході, аби не потрапити в руки костоломів, владі невигідно було показувати, фіксувати в документах. Є й інші загадки: що штовхнуло хлопця на такий відчайдушний вчинок — напасти одному на кількох енкаведистів? Відомо, що ті супроводжували пошту, серед якої була чимала сума грошей. Вочевидь, їх потребував не особисто Петро, а провід побратимів, які вже перейшли в підпілля. Але хтось тоді мав інформувати його про таку нагоду, день і час? Це теж загадка, як і місце його вічного спочинку. Така була пора. Та навіть нині, вже при незалежній Україні, є безліч безіменних могил героїв, які тоді, у важку пору, знаючи що їх чекає, у далеко не рівному двобої із сильним, жорстоким і підступним ворогом, не шкодували свого життя, аби хоч трохи наблизити перемогу. Місце вічного спочинку багатьох поки що залишається таємницею: енкаведисти боялись їх і мертвими. Епізод про останній бій Петра Солодухи частково використано у моїй художньо-документальній повісті «Покута».
Андрій БОНДАРЧУК
