Складав цю мапу чоловік за розповідями односельців, старших за нього.
Розгортає чоловік клейонку в редакції, а на ній… намальована карта (Фото, відео)
Цей факт і покликав у дорогу наших журналістів у Камінь-Каширський район — на місце, де колись в урочищі Дуби був хутір Коноплища, пам’ять про який зберіг Степан Приходько
«Перші кроки я зробив біля діда Купріяна, ще й досі пам’ятаю запах стружки, як він столярував»
Степан Приходько із села Рудка-Червинська Камінь-Каширського району — давній шанувальник нашої газети. Так сталося, що перший раз завітав у редакцію, коли в його родині сталася біда. 18 років тому дочку Ірину провели із села до Луцька і більш її не побачили. Пропала дівчина десь. Тоді і «Волинь» долучилася до її пошуків, які, на жаль, виявилися марними. Наймолодша із шести дітей, яких виростив чоловік зі своєю дружиною Марусею, так і не об’явилася. Але й досі Приходьки не можуть змиритися з тим, що дочки нема в живих. Тим більш, якось провидиця сказала, що вона не померла — десь за кордоном мешкає. І від думки, що це, може, і справді так, легше на серці. Хоч з іншого боку — чому ж не дасть батькам вісточки?..
Згодом Степан Адамович, буваючи в Луцьку, де живуть його дочки і син, при кожній нагоді заходив у редакцію — уже як до добре знайомих людей, які підтримали його в трудну хвилину. Бувало, пропонував до друку замітки про щось наболіле. А недавно він прийшов із сюрпризом: приніс карту свого хутора Коноплища, яку намалював на зворотній, білій стороні кухонної клейонки. І взявся показувати й розказувати, де то бараки стояли і хатини тих 35 родин, які там жили. Тоді й напросилися ми в гості до Степана Адамовича — дуже хотілося потрапити на хутір, про який чоловік так емоційно оповідав, побачити ту криницю, з якої він пив воду, і той хрест, який поставив на прадідівській землі.
Знає цю місцевість так, що вже, здається, із заплющеними очима може довести до хутора Коноплища.
Одне слово, адреса наступного відрядження була вже відома. І одного дня ми приїхали у Рудку-Червинську. Перш ніж вирушити на хутір, «запасаємося» спогадами чоловіка, щоб бути в курсі прожитих ним літ.
— Я народився вже у Рудці-Червинській, — розповідає Степан Адамович, — бо батько в селі побудувався. Але годувався у діда Купріяна і баби Марини на хуторі — до них мене малого часто заносили. І там, тримаючись за ослін, зробив перші кроки.
Сам чоловік цього не може пам’ятати — мабуть, батьки розповідали. А ось що дід був добрим столяром, то вже, як каже наш герой, не з переказів знає. Назавжди запам’ятався запах стружки, яка розліталася по хатині, коли дід працював із деревом. А він, маленький, поряд бігав. До 1951 року був хутір Коноплища — аж поки «людей у село не позганяли».
Степан Приходько рано залишився без батька, який із фронту вернувся недужим — «у болотах Білорусі застудився і туберкульоз підхопив». Після семирічки хлопець, маючи літ п’ятнадцять, уже їздив на заробітки. Перш на Дніпропетровщину. А як подорослішав, то і в Росії бував, аж біля Сиктивкара. І декілька років у Луцьку, на Гнідавському цукровому заводі працював. Осів у Рудці-Червинській, коли в 1967 році одружився зі своєю Марусею, яка й подарувала йому шестеро дітей — трьох дочок і трьох синів. На жаль, її ми не застали вдома — була в той час у лікарні. І лише на портреті побачили красуню, з розкішною косою, якій чоловік, залицяючись, навіть вірші присвячував.
«Колись тут лісу не було — картоплю люди садили, жито сіяли…»
Беремо карту-клейонку і їдемо на той хутір, де стояло 11 бараків, 13 хатинок. Ще у 1991 році Степан Адамович на цупкому папері зробив схему Коноплища — йому допомогли у цьому своїми спогадами Степанина і Трохим Приходьки — люди, старші за нашого героя. Але відтоді минуло майже 30 літ. Чорнило так поблякло, що вже й важко було щось розгледіти. Тоді чоловік і вирішив зробити копію.
— Для чого вам ця карта? — допитуємося.
— Для дітей, онуків хочу зберегти таку пам’ять — де їхній батько бігав босоніж, де дід, прадід жили…
Наш герой — поряд із водієм редакційної машини — за штурмана. Дорога — піщана, вузенька. До неї підступає ліс. Ми бачимо сосни, берези, які були вже побризкані жовтим кольором осені. Обабіч верес, що цвів ніжно-фіолетово. А у Степана Адамовича свої асоціації.
Тільки наш герой пам’ятає смак води з цієї криниці.
— Отут Бараниха жила, — каже він на якомусь відрізку шляху. — А тут — Морозиха. Хати були розкидані, не так, як тепер у селі — в рядок одна біля другої стоять. І ліс тут колись не ріс — все поля були. Люди картоплю садили, жито сіяли.
Степан Адамович знає цю місцевість так, що вже, здається, із заплющеними очима може довести до хутора Коноплища. Він бачить те, чого ми не можемо відразу й помітити. Розповідає про окопи, сліди від яких залишилися з Першої світової війни, про вузькоколійку, яку проклали тут у 1914–1915 роках австрійці. Про залізничну колію чоловік від старожилів знає, а ось по окопах, коли вони ще не так затягнулися, малим попобігав із такими ж хлопчаками у пошуках воєнних трофеїв. Що не куточок, то у Степана Адамовича якийсь спогад… І так упродовж п’яти кілометрів — на такій відстані від села був хутір.
Останні 500 метрів до Коноплища йдемо пішки, оскільки доріжка дуже вузенька та ще й з обох боків заросла кущами — гілки ось-ось сплетуться над головою, і буде, як у Клеванському тунелі кохання.
«Поставив з онуком на цьому місці хрест, щоб люди знали, що тут хтось проживав, і могли промовити «Отче наш…»
Ця доріжка привела на галявину в оточенні дерев. Але то тільки для нас це лісова галявина. Степан Адамович по-іншому все бачить і каже:
— От ми вже на подвір’ї діда Купріяна.
Скільки б років не минуло, а чоловік, допоки житиме, пам’ятатиме, як тут було колись. І нам він показує, де стояла дідова хатина, а де — його двоюрідного брата Йосипа Яцука. Що тут колись були людські обійстя, свідчать старезні фруктові дерева — груші, яблуні, які з часом уже стали дичками. А в кутку галявини-двора — криниця, обгороджена дрючками. Колись Степан Адамович, як розповідає, навіть чистив її. А зараз уже нездужає цього зробити, і вона геть заросла, замулилася. І тільки наш герой пам’ятає смак води з неї. А за криницею лежить стара верба, яку вітер звалив. Про неї у Степана Адамовича такий спомин:
— Якось баба Марина прийшла на Вербну неділю з церкви і посадила вербового прутика неподалік від хатини, з якого і виросло розкішне дерево.
А ось і дерев’яний хрест, що стоїть поруч із криницею. Він, як підказує чоловік, — міцний, дубовий, щоб довго стояв. Молодого дубочка Степан Адамович зрізав. То був той випадок браконьєрства, на яке лісникові можна заплющити очі, бо на благородну справу пішла деревина.
— Уже давно була думка хрест тут поставити, — розповідає чоловік. — А два роки тому це таки сталося. Онук Міша приїхав на моє прохання — допоміг мені.
Була на тому хресті і копія карти хутора з виписаними прізвищами 35 родин, які тут жили. Але, як каже наш герой, хтось забрав. «А може, вітер в негоду зірвав», — заспокоюємо його.
Степан Адамович так розповідав про хутір Коноплища, зокрема про те, як маленьким босоніж бігав по подвір’ю біля хатини діда Купріяна, що і нам хотілось уявити, як тут було 70 років тому. І разом із ним ми промовляємо «Отче наш». Щоразу, прийшовши сюди, на місце, яке вже стало для нього святим, чоловік читає головну молитву. Не був винятком і той день, коли нас привів сюди.
На жаль, з літами Степан Приходько нечасто сюди вибирається. Тож просить у Господа, щоб ще подарував можливість вклонитися прадідівській землі.
Відео.
