Молодий рибалка близько сьомої години ранку поїхав велосипедом на річку Луга порибалити. Коли їхав понад берегом, помітив за кілька десятків кроків від дороги двох чоловіків, що нерухомо лежали на траві...
Микола ПОЛЬОВИЙ, Володимир КАЛИТЕНКО
Молодий рибалка близько сьомої години ранку поїхав велосипедом на річку Луга порибалити. Коли їхав понад берегом, помітив за кілька десятків кроків від дороги двох чоловіків, що нерухомо лежали на траві. Вирішив, що ті добре хильнули й сплять. Повертаючись з рибалки, побачив їх знову. Чоловіки продовжували лежати в тих самих позах. “Можливо, неживі”, — злякався рибалка й подався у міліцію. Під час перевірки виявилося, що вони справді мертві. Обох хтось постріляв з мисливської рушниці.
РИБАЛКА ПОСПІШАЄ В МІЛІЦІЮ Ігор Пасальський, житель Володимира-Волинського, прокинувся вдосвіта. Сонце тільки-но піднімалося над горизонтом. День мав бути гарний. Швидко одягнувся, налаштував свої вудочки, сів на велосипед й поїхав за місто до річки Луги. Літній ранок дихав свіжістю, блищали трави росами. Вузенькою польовою стежкою рибалка дістався до річки, містком переправився на протилежний бік й далі понад Лугою поїхав в бік села Зимне, до того місця, де частенько сидів з вудочкою. Проїхав небагато. За кілька десятків кроків від польової дороги побачив двох чоловіків. Вони лежали на траві нерухомо. Зліз із велосипеда, хотів підійти до них, але потім передумав. “Напевне, чоловіки, як і я, приїхали вранці на рибалку, але перш, ніж закинути вудочки у річку, добре хильнули та й заснули міцним сном. Коли тільки встигли набратися?” — розмірковував Ігор. Він ще раз кинув поглядом в бік чоловіків, але вудочок біля них не помітив, потім сів на велосипед й поїхав далі... Цього ранку Ігор закидав вудочки недовго. Риба чомусь не клювала. Посидів на березі з півтори години й вирішив повертатися додому. Позмотував вудочки, приладнав їх до велосипеда й поїхав польовою стежкою до мосту. Ще здаля помітив тих самих чоловіків на траві. Вони так само спали. Здивувало не те, що досі не прокинулися, а те, що за цей час навіть не поворухнулися. Лежали в тих самих позах, що й раніш. Вирішив, що, може, їм погано від випитої горілки. Хотів підійти. Але його стримав якийсь страх. А, може, вони мертві? Якщо ж знепритомніли, то чим допоможе їм? Ігор сів на велосипед й щодуху погнав до Володимира-Волинського. Навіть не заїжджав додому, щоб залишити вудочки, а зупинився біля відділу міліції. Розповів все, що бачив біля річки. — Близько до чоловіків не підходив, чомусь злякався. Не знаю, чи вони справді так довго сплять, чи, може, неживі, — пояснив Пасальський. — Зараз все з’ясуємо, — пообіцяли у відділі внутрішніх справ. Незабаром до Луги, на місце, яке вказав Пасальський, прибули працівники міліції. Ще здаля побачили двох чоловіків, котрі нерухомо лежали на траві. Підійшли ближче й одразу зрозуміли, що ті мертві. Один з чоловіків був без сорочки. Його груди й обличчя були залиті кров’ю. У другого червоною рідиною просякла світла сорочка. Оглянувши мертвих, працівники міліції в кожного виявили по кілька ран на грудях. Хтось постріляв людей з мисливської рушниці. Трупи забрали на експертизу. Того ж дня було встановлено особи загиблих. Виявилося, що це жителі Нововолинська, сорокасемирічний Василь Демещенко та тридцятирічний Олександр Левчук. Хто й за що їх постріляв, поки що було невідомо. Почалися пошуки вбивці...
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ВІДЗНАЧАЛИ ВНОЧІ Житель Нововолинська Володимир Троць запросив на день народження свого друга Руслана Воробея. — Приходь годині о десятій вечора в бар “Околиця”, там ми збираємося. Коли Воробей приїхав у бар на своєму мікроавтобусі “Пежо”, там уже зібралося чоловік десять гостей. На столах було чимало горілки та закуски. Друзі іменинника пили, виголошували тости. Після першої години ночі всі змушені були зал залишити, бо бар закривався. Дехто запропонував продовжити пиятику в іншому місці. — Усі магазини в місті уже давно зачинені, — попередив котрийсь із гостей. — Не всі... — заперечив Воробей. — Нічний магазин “ОККО” працює цілодобово. Можемо поїхати туди. Іменинник погодився з такою пропозицією. Більшість гостей розійшлася по домівках, інші поїхали до нічного магазину, який знаходився неподалік автозаправки. Незважаючи на пізній час, там зустріли ще знайомих, котрі пили горілку на капоті автомобіля. До них приєдналися Володимир Троць, Руслан Воробей та Юрій Баранов. Всі разом продовжували опорожняти пляшки. Уже добре сп’яніли. Один з присутніх Василь Демещенко почав обнімати дружину Юрія Баранова. — Чого чіпляєшся до моєї жінки? — невдоволено кинув Баранов. Демещенко відпустив її й підійшов до Баранова. — Ти коли повернеш мені гроші? — запитав. — Які гроші? Хіба я тобі щось винен? — Винен! — сказав Демещенко й вдарив кулаком в обличчя Баранова. Баранов відповів тим же. Демещенко впав на землю. Несподівано до магазину під’їхав на мотоциклі “Ява” ще один знайомий Олександр Левчук. Він теж був напідпитку. Побачивши, що чоловіки допомагають Демещенку піднятися із землі і в нього з носа тече кров, закричав: — Хто побив мого друга, я його зараз замочу?! Левчука вдалося втихомирити. Троць запропонував ще десь випити. — Поїхали до річки Луги, там на березі і вмостимося, — порадив Воробей. — А де візьмемо горілки та закуски? — Проїжджатимемо через Володимир-Волинський, там у магазині “Маяк” й купимо все, що треба. Володимир Троць, Руслан Воробей, Василь Демещенко, Олександр Левчук та Сергій Нікончук сіли в автомобіль і поїхали у Володимир-Волинський. Як і домовлялися, зупинились біля магазину “Маяк”. Іменинник купив горілки, ковбаси, помідорів, хліба. Автомобіль, в якому було п’ятеро найвитриваліших чоловіків, переїхав містком через річку й польовою дорогою понад берегом понісся далі. Зупинилися на березі неподалік села Зимне. Була вже четверта година ранку. Навколо стояла німа тиша. Всі вийшли з автомобіля. Воробей розстелив на траві велике червоного кольору одіяло. Розложили на ньому пляшки та закуску. Знову, в котрий раз, дружно пили, хоча в усіх перед очима вже й так стояв туман. Демещенко, тільки-но приїхали, стягнув із себе сорочку та майку, бо йому стало душно. Ранок справді був досить теплим і навіть близькість річки не приносила прохолоди. Після чергової чарки Левчук почав знову розпитувати про те, хто по-зрадницькому, ззаду, вдарив Демещенка біля автозаправки. — Не ззаду, а спереду, в лице, — підказав Воробей. — Звідки знаєш? Бачив, хто його вдарив? — запитав Левчук. — Бачив чи не бачив, але знаю... — Не хочеш сказати? Нічого, завтра з усіма розберемося й з тобою також, — погрозився Левчук. Спалахнула п’яна сварка. Воробей раптом різко піднявся й пішов, похитуючись, до автомобіля. — Ти куди? — кинув йому навздогін Троць. — Зараз повернуся... Ввімкну голосніш музику...
ШІСТЬ ПОСТРІЛІВ З МИСЛИВСЬКОЇ РУШНИЦІ Воробей пірнув у салон, витяг сховану там мисливську двостволку, взяв шість патронів, два загнав у стволи й попрямував до чоловіків. Ті, побачивши Руслана з рушницею в руках, підхопилися на ноги, здивовано дивилися на нього. Демещенко й Левчук стояли поряд. За три кроки від них Воробей підняв рушницю й спрямував її в груди Василеві. Той щось сказав. Пролунав постріл й Демещенко впав на землю. Другим пострілом пронизав груди Левчуку. Демещенко й Левчук ще були живі, качалися по землі. Воробей перезарядив рушницю й знову зробив два постріли в лежачих. Поранені вже не рухалися, але ще дихали. Воробей втретє вистрілив у помираючих. — Зникаймо звідси! — злякано вигукнув Воробей... Коли доїхали до Нововолинська, на сході вже зарожевів край неба. Червона пляма, як кров на грудях вбитих, розпливалася все більше. Ось-ось мало блиснути першими променями сонце. Воробей вирішив приховати сліди злочину. Залишившись сам, поїхав у гараж, там замкнувся й спиляв номер рушниці, потім погнав автомобіль в бік Володимира-Волинського й по дорозі її викинув. Через кілька годин знову зустрівся з Троцем і Нікончуком у барі. Похмелялися пивом. Чув, як відвідувачі обговорювали поміж собою вбивство двох чоловіків на березі Луги. — Ви ж мене, хлопці, не продайте, — попередив Воробей.— На вас може також впасти підозра, були ж разом... Працівники міліції розшукали й заарештували вбивцю на його квартирі близько другої години дня. Під час слідства Воробей в усьому зізнався, але доводив, що вбивати нікого не мав наміру. — Я стріляв у груди й не думав, що це може призвести до смерті, — по-дитячому виправдовувався Воробей. — А стріляв, бо вони мені погрожували під час сварки. Можливо, була якась й інша, серйозніша причина, ніж сварка та погрози. Але мертвих уже ні про що не запитаєш. А живий не скаже всю правду, адже власна шкура дорожча за все. А запитань і до нього могло б бути чимало. Скажімо, навіщо Воробей возив із собою мисливську рушницю, адже на полювання йти не збирався? Невже тільки за п’яну погрозу він так жорстоко розправився із своїми знайомими? Звичайно, зробила свою чорну справу й горілка. Адже тільки в барі “Околиця” десять чоловік випило вісім пляшок. А потім ті, хто залишився, пили ще в кількох місцях. Можна лише здогадуватися, який вигляд всі вони мали. А коли мозок залитий спиртом, люди через якусь дрібницю часом спалахують, немов сірник. Навряд чи тверезий Воробей стріляв би, а потім ще й жорстоко добивав свої жертви, уже зовсім безпорадні. Ні, Воробея і тверезим не мучило сумління. Лише страх холодив груди. Аби применшити свою вину, висунув версію, що у Левчука був пістолет. На перших допитах нічого про це не казав. Згодом заявив, що стріляв з метою самооборони. Пістолет справді через кілька днів знайшли, але, як довели експерти, стріляти з нього було неможливо. Крім того, знайшли його далеко від того місця, де всі разом сиділи біля річки. Напрошується висновок, що його туди підкинув хтось із родичів чи добре знайомих вбивці, який точно не знав, де всі разом сиділи до конфлікту. Навіщо було підкидати пістолет, хоча він і не стріляв? Справа в тому, що пістолет, якщо він був у Левчука,засвідчив би, що Воробей не просто вбив беззахисних людей, а оборонявся й змушений був стріляти. Проте вбивця сам себе й спростував. Якщо оборонявся, то навіщо ще чотирма пострілами добивав свої жертви, адже вони йому вже нічим не загрожували. Уникнути кари вбивці не вдалося. Останнє слово Воробея, надане суддею, було коротким. Не мав що сказати. Він висловив жаль, що осиротив не тільки дві чужі сім’ї, а й свою. Навіть сльози видавив із себе. Це були крокодилячі сльози. Адже відомо, коли цей хижак ковтає свою жертву, у нього також з очей течуть сльози. За скоєння важкого злочину — навмисне вбивство двох чоловіків — Судова палата в кримінальних справах Апеляційного суду області засудила Руслана Воробея на чотирнадцять років позбавлення волі. Він також мусить відшкодувати потерпілим сім’ям матеріальні і моральні збитки, а це понад сто тисяч гривень. Отож, Воробей позбавив життя не тільки двох людей, фактично й себе, адже найкращі свої роки проведе за тюремними гратами. А хіба то життя, коли навіть небо бачитиме тільки в клітинку?..
