«Я сама собі заздрю, що в мене такий хороший чоловік»
«Як ми любились та й розійшлися, тепер навіки зійшлися знов…»
Коли ми розмовляли з Тетяною Ломакіною і Василем Бондарчуком, котрі живуть у селі Журавичі Ківерцівського району, то на думку приходили рядки саме з цієї відомої пісні «Місяць на небі». У юності між ними теж пролетіла іскорка любові. Але сім’ї вони створили з іншими обранцями. І лише овдовівши, стали подружжям
«Ти ще молода, не розумієш, що неправильну долю обираєш»
У кожного з них було своє життя. Тетяна Ломакіна, а в дівоцтві Демчук — не місцева. Вона із села Нічогівка Маневицького району. У Журавичі приїхала в 1972 році на роботу, закінчивши Берестечківський сільськогосподарський технікум, з дипломом зоотехніка. Але давно вважає себе журавичівською, бо ж тут майже пів століття прожила.
— Головою колгоспу був Данило Лихач, мій земляк, — розповідає жінка, повертаючись спогадами в 1970-ті роки. — Він мене і запросив на роботу після того, як я тут практику проходила (Тетяна Арсентіївна працювала зоотехніком на одному місці, поки господарство існувало, а як у 90-х розвалилося, то стала підприємцем. Зараз вона — кухар у кафе «Журавка», яке й створила разом із сином. — Авт.). І першого чоловіка тут зустріла — Анатолія Ломакіна. Я — зоотехнік, він завфермою був. Познайомились у травні 1972-го, а у вересні вже одружилися. Двох дітей — сина Валентина й доньку Аллу — виростили.
Не раз думала, що інакше склалося б усе, якби за Василя вийшла заміж, бо «він такий добрий, що руки не підніме на жінку».
Але, як зараз каже жінка, все могло скластися й по-іншому. Адже, як це буває, свого часу дівчина опинилася між двома вогнями. Анатолій — високий, гарний, розумний — заміж кликав, а серце рвалося до Василя.
— Отой наш голова Данило Дем’янович, — розповідає Тетяна Арсентіївна, — у якого водієм був Василь Бондарчук, настирно сватав мені його. Як дізнався, що я з Анатолієм зустрічаюсь, то сказав: «Ти ще молода, тобі тільки 19 — не розумієш, що неправильну долю обираєш. А от Василь — хлопець що треба». І виходило, що стояла я на роздоріжжі. Літо, Данило Дем’янович дає мені машину — і Василь везе мене в гості до батьків у Нічогівку. Голова все робив, аби я була ближче до Василя — його «кандидата» в наречені. Під час таких поїздок, пригадую, і я сідала за кермо, а Василь — біля мене. Романтичні були миті. Подобався мені Василь, хоч я уже знала: поки вибираю між двома кавалерами, йому Марія — клубочинська дівчина, яка працювала в нашому магазині, впала в око. І в якийсь момент я зрозуміла, що не відвоюю його. Якось вернулися ми з Нічогівки в Журавичі десь о першій ночі. А в клубі ще танці. Йдемо під ручки і ми туди. А тут мене чекає Анатолій, Василя — Марія. І вона до мене з погрозою і таким одкровенням: «Я вагітна, у нас з Василем буде дитина…»
Як пересвідчиться згодом Тетяна, це була вигадка, «і якби знала тоді, що Марія обманює, то не відступилася б від Василя».
— Одного дня, — розповідає наша героїня, — Марія з матір’ю навіть до моїх батьків поїхала і сказала їм, що я в неї батька її дитини відбиваю. На другий день моя мати вже в Журавичах була. «Що ж ти, дочко, стаєш поміж ними? Хіба тобі хлопців бракує?» І я відійшла від Василя, хоч дуже його любила. Одружилися ми з Анатолієм, а він з Марією побрався.
«Свій хрест я смиренно несла до кінця»
У невістки пішла Тетяна. І невдовзі почула від своєї свекрухи, що дуже поганий був її чоловік. «Якщо вдасться Толик у батька, то буде тобі важко з ним жити», — сказала.
— А ще поставила мене перед таким фактом, — розповідає жінка. — Я, мовляв, зробила хату — ти прийшла на все готове. Може, він (Анатолій. — Авт.) буде пустий, і у вас не складеться бути разом, то ти тоді мусиш іти до своїх батьків. Бо я — вдова, одного сина маю. Який він не є, а то моя єдина дитина. Ти повинна нам коритися.
І зараз Тетяна Арсентіївна зізнається, що Анатолій був гарний, розумний. Але «там, де горілка, — добра нема». І одного разу, коли їхньому з Анатолієм первістку було лише місяців два, і те «не складеться бути разом», про що попереджала свекруха, стало явним, забрала Тетяна немовля і подалася в Нічогівку.
— А в нас у сім’ї п’ятеро дітей (четверо братів у мене), бідно жили, — розповідає жінка. — І ось тут ще два роти добавляється. Тож мати ледь не з порога заявила: «Я тебе не силувала йти заміж за нього. Ти сама вибрала свою долю — свій хрест і неси». З цими словами зібрала мене і привезла назад у Журавичі. І більше я ніколи не жалілася і не верталася додому — свій хрест несла смиренно до кінця. 34 роки прожили ми з Анатолієм. Він помер на моїх руках.
Тетяна Арсентіївна зізнається, що спогади юності «все життя шкребли». Не раз думала, що інакше склалося б усе, якби за Василя вийшла заміж, бо «він такий добрий, що руки не підніме на жінку». А від Анатолія не раз діставалося…
— Я працювала зоотехніком (дякуючи свекрусі, яка гляділа дітей, закінчила заочно Житомирський сільськогосподарський інститут), їздила по селах, що входили до колгоспу, — чоловік це сприймав спокійно. А Марія, як я відчувала, завжди ревнувала мене до Василя. Ми й справді не байдужі були одне до одного. Сьогодні можу в цьому зізнатися.
«Я тебе ще крепше люблю, як любив Марію»
Залишившись вдовою, Тетяна Арсентіївна жила сама років два. Згодом важка хвороба забрала в могилу Марію — залишився один і Василь.
— Якось ми з ним зустрілися на вулиці, — пригадує жінка. — Я йому тоді й сказала: «Ну тепер ти будеш мій». А він стоїть біля мене, так мило в очі дивиться і говорить: «Ні… Я дав обітницю Марії, що не піду до Ломачихи (так у селі називають Тетяну Арсентіївну. — Авт.). «А яка ж то обітниця, — я йому на це. — Обітницю дають на Біблії, коли вінчаються…»
Навесні 2008 року, перед Великоднем, зійшлися вони з Василем. Жінка пригадує:
— Я йому так сказала: «Ти дуже спокійний, добрий, а я — холерик. Зі мною непросто вжитися». Це до того було мовлено, що не відразу пішли ми до вінця — перш треба було побачити, як складуться наші стосунки, — нам же було уже під шістдесят.
А ось коли вирішили взяти церковний шлюб? Коли про це зайшла мова, Тетяна Арсентіївна сказала:
— То вже більше року минуло, як ми жили разом (Василь, до речі, віддав свою хату одній із дочок і прийшов до мене). І якось він мені зізнався: «Ти знаєш, я тебе ще крепше люблю, як любив Марію». Ось тоді я зрозуміла, що нам треба повінчатися, щоб чоловік був упевненіший і в мені, і в собі, і взагалі — у житті. І тоді ми зустрілися із священником — отцем Миколою. Я сказала йому: «Вам цікавіше, як ідуть до вінця молоді. А таких ось, старших, повінчаєте?» І він відповів, що зробить це із задоволенням.
7 листопада 2009-го вони взяли церковний шлюб. Весілля зробили, запросивши рідню, добрих знайомих. Коровай ділили між гостями.
— І тепер мені так мило й приємно у житті, — каже Тетяна Арсентіївна, — що я сама собі, буває, заздрю, що в мене такий хороший чоловік. Я навіть заповіла при своїх і Василевих дітях, що ми маємо бути похоронені поряд, дуже близенько, щоб він мене міг обняти навіть на тому світі.
«От побачиш — проживемо десять літ у шлюбі, і ведуча рубрики «Любить! Не любить» буде у нас
Коли ми розмовляли з Тетяною Арсентіївною й Василем Івановичем, то мені на думку приходили рядки з відомої пісні: «Як ми любились та й розійшлися, Тепер навіки зійшлися знов». Це про наших героїв. Він похоронив дружину, вона — чоловіка, і їхня любов, яка зародилася в молоді літа, одержала, як кажуть, друге життя.
— Я, може, надто скритний, — говорить Василь Іванович. — Люблю Тетяну, а щоб признаватися в цьому, то такого нема. Я не є «болтуном». Найстрашніше — то самота. Я десь півтора року був сам, коли овдовів. Літечком рано розвидняється — вийдеш на вулицю, то сусіди вже корів повиганяли, є з ким словом перемовитися. А зимою ніч довга, як вік. І телевізор не милий. Не дай Бог нікому в самоті доживати.
— У нас вдома атмосфера дуже гарна. Ми всюди разом, дбаємо одне про одного, — долучається до розмови Тетяна Арсентіївна. — Зразу, як ми з Василем зійшлися, то син Валентин це не дуже схвально сприйняв. Тепер вони — друзі-нерозлийвода.
А ось про те, як дочка Алла поставилася до другого заміжжя матері, то вже від неї безпосередньо почули:
— У такому віці, в якому моя мама, хочеться чашечку кави випити не самій, навіть помовчати не самому, знати, що є кому в очі глянути. Мама не самотня — і я спокійна за неї.
До речі, Тетяна Арсентіївна не втрималася і, «щоб уже до кінця бути відвертою та правдивою», розповіла, що в цьому році якось «допекла Василя своїм характером холерика», і він вирішив піти до себе додому. З розумінням сказала йому: «Іди, відпочинь від мене». Але через два дні вернувся зі словами: «Я не можу без тебе».
А ще довелося почути таке:
— Коли ми повінчалися, то я сказала Василеві: «От побачиш, що проживемо десять років у шлюбі, і ведуча рубрики «Любить! Не любить» буде у нас.
Так і сталося. Тільки зустрілися ми трошки раніше, ніж подружжя відзначить трояндове весілля.
