Кохана дружина і четверо діток — сенс життя ветерана-атовця Миколи Федорчука.
«Коли брав до рук військовий квиток «двохсотого» чи «трьохсотого», перше, на що дивився, — скільки в нього діток…»
Микола Федорчук із Хряська Маневицького району Волині — батько чотирьох дітей — 11 місяців був водієм медичної роти 14–ї ОМБр на луганському напрямку — між селищем Станиця Луганська й містом Щастя
На контрактну службу пішов багатодітним батьком
— Найбільше пам’ятаю свій перший приїзд на Схід — снігопад, слизька дорога і молодий боєць–земляк із Рожищенського району з наскрізним пораненням, — розповідає пан Микола. — Розгортаю його військовий квиток, а він — тато трьох малят, прослужив лише місяць. Добре, що хоч вдалося врятувати йому життя…
Друзі Миколи брали участь в АТО як мобілізовані, за них він хвилювався й уболівав, а потім і сам вирішив піти служити, бо переконаний: хочеш щось змінити — не чекай, що це зробить хтось за тебе.
На контрактну службу Микола Федорчук у вересні
2016–го пішов уже багатодітним батьком — наймолодшій донечці Анні було всього чотири місяці. Й майже пів року, аби менше тривожилася дружина, не признавався їй, що перебуває в зоні АТО, — казав, що він у Львові на полігоні. Лише коли прийшов у відпустку й Олена прочитала на нашивках форми назви населених пунктів Луганської області, мусив про все розповісти.
Перші місяці кермував на 66–й «газельці», яку власноруч реанімував ще на Рівненському полігоні. Хоч і казали всі: «Далеко ти на ній не заїдеш», — та машина в майстровитих руках Миколи, якому від батька передалося вміння ладити з технікою, служила вірою й правдою.
— Щотижня робили по кілька виїздів, а їхати в потрібний квадрат доводилось через різні блокпости і дорогами, і полями, і соняшниками… Потрібно було якнайшвидше прибути, аби надати допомогу пораненим, аби лиш іще можна було врятувати… — ділиться пережитим атовець, зауважуючи, що навчився оперативно надавати першу допомогу при різних видах травм. Нещодавно став свідком того, як поблизу Великої Яблуньки Маневицького району Волині автомобіль злетів у кювет. Уже автоматично схопив аптечку, зупинив кровотечу в постраждалої жінки, наклавши на 15–сантиметрове розсічення голови пов’язку.
Майже пів року, аби менше тривожилася дружина, не признавався їй, що перебуває в зоні АТО.
Не вважає себе героєм: їхав туди, де чекають і розраховують на необхідну допомогу
— Часто звичайні сільські хлопці, потрапляючи в критичні ситуації, поводились набагато виваженіше, ніж ті, хто мав військову освіту й погони, — ділиться молодий чоловік і додає: — На своїх побратимів я завжди міг покластися, й досі з ними спілкуюся. Багато чим завдячую своєму кумові Юрію Демидюку із Хряська, який живе у Львові. Саме він надав мені найкращий бронезахист, передавав медпрепарати, забезпечив обладнаним реанімаційним автомобілем.
Нелегко було Миколі після повернення із зони бойових дій до мирного життя знайти спокій і душевну рівновагу, та поряд були найрідніші — мама, дружина, синочок Андрійко, донечки Яна й Анна, а ще в сім’ї з’явився маленький Дмитрик. Саме заради них брався до роботи — добудовував власний будинок, влаштувався працювати водієм у ТзОВ «Бонітет». А ще колишній атовець гарно господарює: має трактор, автомобіль, різноманітний сільськогосподарський реманент.
Микола Федорчук зазначає, що він ніколи не афішує те, через що довелося пройти, й не вважає себе героєм, бо просто виконував свій обов’язок — їхав туди, де чекають і розраховують на необхідну допомогу. Потрібно буде — і він знову зробить так само. А на запитання, про що зараз мріє, відповідає: «Хочу, щоб усе це швидше закінчилося і щоб наші хлопці повернулися живі–здорові додому…»
Юлія МУЗИКА
