Визнання — найпотужніший мотиватор у житті дитини.
Запрошую на… прибирання
«Іди–но мені помагати, не лінуйся. У нас повно роботи. Ну хто так миє посуд — он мийка вся брудна лишилася! Ну це ж треба такому лінивому вдатися!» — це фрази з мого дитинства, у якому рідні дорослі прищеплювали мені працьовитість
Пам’ятаю своє незадоволення від того, що будь–хто з них мав право відірвати від улюбленого заняття і забрати на зовсім нецікаву роботу «помічника режисера» та ще й вказувати при тому на кожну помилку. Спробуй–но відмовся, то почуєш лекцію про ледарство і сто тисяч дорікань. Але й пам’ятаю, як гасила щосили у собі гордість від мимоволі кинутого мамою — «Невже ти сама стільки зробила!?». Переконана, з тих пір у взаєминах «дорослий–дитина–труд» усе те ж саме. Я вже писала якось про «бджола мала, та вже працює», але ця тема у мене усе ще гаряча, бо є бджоленята, а з ними — фрази на кшталт «Ну зараз» (що по суті означає «та колись зроблю»). Оскільки відкрила нові обрії, буду ділитися.
Тепер я пробую свою дочку до роботи запрошувати. Не йдеться про миття посуду — це для 10–річки нормально, мова — про опанування нових територій умінь і обов’язків. «Мамо, я хочу сухариків», — дочка канидила, аж поки мені спало на думку, що їх можна приготувати удома (без отрутохімікатів). Часу не мала, тому вручила їй батон, приправу з італійських трав — і пішла в іншу кімнату, щоб не впасти у повчання від того, що бачитиму. Донька таки зробила фастфуд — частувала нас і неймовірно пишалася собою. Тепер збільшився не тільки список її самостійних страв, а й колекція відчуттів про свої можливості. «Скільки ти сипала приправи? Якраз усього в міру!» — це фрази золоті з точки зору виховання, бо говорять про успіх. Не хвала, що впливає недовго (молодець), а саме визнання досягнень! Це очевидний і дуже важливий секрет у справі передачі частини обов’язків мами–прислуги дитині. Навіть сімейна консультантка і мама 5–х дітей Вікі Хьофл, яка пропагує ідею збільшувати відповідальність і самостійність дітей через доручення їм посильної домашньої роботи, каже, що визнання одухотворяє дітей. «Відзначаючи їхні успіхи, ви повідомляєте їм, що бачите, як вони просунулися уперед, — хоча б трішечки (навіть якщо насправді цього ще не відбулося), — що ви це цінуєте і має значення для сім’ї. Визнання — найпотужніший мотиватор у житті дитини».
Щохвилинне втручання обнулює радість від «я сам» і нищить віру у себе. Зате підтримка («шкарпетки вдягати важко, а ти зумів натягти аж на пів ноги!») створює почуття внутрішнього задоволення і бажання братися за щось ще й ще.
Я ще зауважила, що ліпше їй доручити маленьку ділянку роботи, на якій вона працюватиме сама, без керівництва дорослого. Можливо, під ненав’язливим наглядом. Можна показати що і як — а далі готуватися терпіти і втримуватися від коректувань. Щохвилинне втручання обнулює радість від «я сам» і нищить віру у себе. Зате підтримка («шкарпетки вдягати важко, а ти зумів натягти аж на пів ноги!») створює почуття внутрішнього задоволення і бажання братися за щось ще й ще. (Гарне питання: як же тобі це вдалося!?) Дітям подобається таке відчувати — вони захочуть ще). Мій майже 3–річний син напередодні зліпив перший пиріжок з начинкою, кривий, але прекрасний. Минулого місяця він просто кинув тістовий колобок, бо мама перегнула палицю під час майстер–класу…
А щоб дітям хотілося відгукнутися на ваше запрошення взяти якийсь обов’язок надовго, проаналізуйте для початку, що вони вміють і роблять, що уміють і не роблять, а що не роблять, бо їх не навчили. Хьофл радить позаписувати у три колонки, щоб знати, з чого починати. А тоді запросіть дитину на розмову: хай спробує відповісти вам, що прагне осилити робити у домі — і в добру путь!
Маєте свій «мішок хитрощів» — діліться: поштова адреса є в газеті, а електронні — [email protected] або ж [email protected].
