«Зараз ще одну таблетку вип’ю, бо живіт болить».
Чому поляки хворіють так само, як і українці?
Коли малюк з’являється на світ із якоюсь патологією чи хворобою, рідні підносять руки до неба: «За що таке випробування?». І роки життя витрачають на лікування. Коли дитя народжується здоровим, дорослі тішаться і… пригощають його різною харчовою гидотою (в гарних обгортках), щоб пізніше витрачати час і кошти все одно на ліки. Бо здоров’я як найцінніший ресурс починають сприймати аж ближче до сорока, коли цього ресурсу стає все менше і це відчуває організм
— Галю, таблетку від голови маєш? — гукає одна українка до іншої.
— Маю! Сама щойно випила! — лунає у відповідь. — Зараз ще ношпу вип’ю, бо живіт болить. Певно, те м’ясо таки зіпсоване було.
— Певно, що так. Мене теж живіт поболює, але голова більше.
— Нащо жерете все підряд?! — рявкає до молодиць чоловік однієї з них. — Собаці треба було віддати!
— Панський собака такого їсти не буде! — протяжно заперечує Галя.
— Ти зрозуміла, що сказала? — презирливо дивиться на неї чоловік.
Пан Ян у певний час щодня зникає з поля. У нього — уколи. Шість на добу. Він навчився колоти сам себе — про це пошепки повідомляє його дружина і каже абсолютно незрозумілий діагноз.
Вісімдесятирічна полька, мати господині, сідає на лаві під розлогим горіхом і витягує ноги:
— Ой болять мене ноги, — зітхає зовсім по–українськи. — Подивіться, пані, які в мене жиляки. — Бабуся трохи загортає легкі літні штани і показує вени на ногах товщиною, як середній палець.
— Я все життя тяжко працювала на цьому полі, а відколи чоловік помер три роки тому, то вже не хочу туди йти.
Якби не польська мова, можна було б подумати, що це українка тяжкими зітханнями безслівно розповідає про своє життя: повоєнне, напівголодне; потім з малими дітьми на руках, потім — із внуками. Тепер правнуки біля неї копошаться…
— У мого зятя цукриця (цукровий діабет), — розповідає бабуся Вєся. — А в його брата інфаркт недавно був.
А ще пані Вєся називає своїх ровесниць, які лежать після інсультів і дітям тяжко за ними доглядати, бо діти живуть і працюють у містах районного і обласного масштабу. До когось зі стареньких приходять місцеві доглядальниці, до когось діти приїжджають по черзі. Селом мало не щодня мчить «швидка». Її сирену чути здалеку, і по тому, куди вона поїхала, дорослі часом починають вгадувати, до кого б то…
— У нашого сусіда вчора працівник – українець упав із тюків соломи на тракторі. Хотіли хлопці всю солому за один раз забрати! А тюки ж круглі, покотилися — і хлопець разом з ними! — розповідає пані Ася українцям, які працюють у неї. — Чого їм було спішити? Могли ж іще раз трактором приїхати!
— А я не можу чути тієї сирени, мені щось робиться! — каже сусідка пані Асі, пані Агата. — Після того, як минулого року мій чоловік вийшов із хати на подвір’я, впав і більше не встав, — я не можу чути цієї сирени! Я знов бачу тіло свого покійного чоловіка на подвір’ї. Він ніколи нічим не хворів, їздив на всіх тракторах і машинах, обробляв сам поле, а я з людьми тільки займалася, а тепер… Все сама! Родичі допомагають, але як до цього звикнути?!
Пані Агата замовкає, дістає з кишені маленьку таблетку і кладе під язик.
Зять пані Касі приїжджає на кожні вихідні допомогти тестьовій. Він працює в поліції і навіть після роботи на полі приходить у гараж, де стоїть тренажер, піднімає штангу, качає прес, робить інші вправи, бо від фізичної форми залежить успішність його роботи і кар’єри. Своє здоров’я він розглядає як найважливіший ресурс для успіху. До речі, для селян на околиці теж є тренажери (спортивний майданчик — результат одного з європейських проєктів). Але черги до тренажерів немає, хоч і вхід вільний.
— Стільки стресів тепер, стільки стресів! — вигукує пані Агата і розповідає чергову драматичну історію. А українки–заробітчанки приходять до помешкання і починають… принюхуватися до холодильника: там щось тхне! Через кілька хвилин «дослідження»:
— Дівчата, то ж фарш смердить! Треба викидати!
— Дурна ти, Галько. Треба вимочити в оцтові, додати часнику і зробити котлети!
І ось — вечеря з котлетами. І сніданок. Жодної крихти фаршу не пропало! Правда, робота чогось «не клеїться» ніяк! Так уже повільно і мовчки рухаються ці галасливо–балакучі жіночки, що відразу зрозуміло: щось не так! І про таблетки одна одну перепитують. Пан до аптеки спеціально їздив!
Багато можна ще подібного додати, але питання залишається відкритим: чого ж так хворіють і поляки, й українці?
Урок 1: здоров’я починається зі здорового харчування і спокійних нервів.
Урок 2: відпочинок — це така ж норма, як їжа і сон.
Урок 3: хвороби про національність не запитують.
Анастасія ПЕЦЕНЮК,
дослідниця європейського заробітчанства
