Пан Віктор створює красиві та практичні речі.
Липинський гончар керує силою трьох стихій: глина+вогонь+дим
Віктор Дудко — майстер-самоучка, але настільки любить глину, що попри 14-річну перерву повернувся на круги своя — створив гончарну школу «Осередок», і глина стала його хлібом
На його вироби натрапила на виставці декоративного мистецтва в рамках фестивалю «Осінні барви Торчина», і ця чорнодимлена кераміка заворожила бездоганністю форм і красою природного кольору. А заодно помітила, як релаксують учні на майстер–класі з глиною біля врівноваженого гончаря, руки якого безсловесно доводять істину, записану на його фартуху: «Не святі горшки ліплять». Віктор Дудко навчає мистецтву обертання гончарного круга в Липинському будинку культури, де діє школа гончарства «Осередок», створена за сприяння сільського голови Богдана Гусака, яку відвідує пів сотні учнів. А вдома пан Віктор має власну майстерню, де працює з дружиною Наталкою. Гончарував з 1994-го до 2000 року, а потім зробив 14-літню перерву.
— Шукав себе в інших напрямках, — каже майстер, — та глина так міцно заволоділа мною, що я повернувся до гончарного круга. У ті 1990-ті ще не користувався попитом глиняний посуд, а тепер люди вже наситилися китайською «хімією» і шукають екологічно чистого.
— То правда, коли налити води в такий глечик, вона самоочищується?
— Так. А якщо у воду ще й насипати жменю глиняного «бою», то цією настояною водою виліковують виразку шлунка, — запевняє гончар.
— Вироби покриваєте чорною фарбою? — розглядаю симпатичного чорнобокого глечика.
Весь посуд забарвлений без використання фарби, це природний окрас, який утворюється в печі через задимлення. Спочатку наганяється температура до 1000 градусів, потім вигрібаються всі вуглинки, закидаються в піч нові дрова і перекривається доступ повітря. Три доби посуд там «сидить» — задимлюється.
— Ні, весь посуд забарвлений без використання фарби, це природний окрас, який утворюється в печі через задимлення. Спочатку наганяється температура до 1000 градусів, потім вигрібаються всі вуглинки, закидаються в піч нові дрова і перекривається доступ повітря. Три доби посуд там «сидить» — задимлюється.
— Але він наче з перламутровим відливом, — кручу глечика в різні боки.
— Та це вже вогонь, як хоче, так і розфарбовує, — усміхається пан Віктор. — А послухайте, як звучить, — майстер легенько вдаряє у глечик, і той відгукується чистим дзвоном. Поверхня глечиків, підсвічників та й усіх виробів надзвичайно гладенька й лискуча, але то вже до такого стану вона натирається камінцем, так зручніше у побуті, сама ж глина є пошерхлою.
— Де такому мистецтву навчалися, в якому закладі? — розпитую майстра.
— Я самоучка, мав двох вчителів, до яких прийшов отак, як ці діти, — показує на малюків, які зосереджено «пацяють» майбутнє горнятко за гончарним кругом, а воно то збільшується за розміром, то зменшується. Діти почуваються творцями, що вирішують, яким буде горлечко виробу — вузьким чи широким.
— Такі заняття дуже корисні для дітей, особливо менших, — продовжує гончар. — Зараз у багатьох із них слабо розвинені пальчики, які не хочуть згинатися. Тоді навіть лікарі прописують заняття з глиною для розвитку моторики. А для когось це просто заспокоєння. До мене діти приходять із 6-річного віку, проводжу невеличкий інструктаж із техніки безпеки — і починаємо. Займаємося при Будинку культури. Для дітей нашої ОТГ ці заняття безкоштовні, для міських — платні. По глину їздимо в Дубечне Старовижівського району, де є хороший кар’єр. До ХІХ століття там було 200 осередків видобування глини, а в лісі й досі стоїть стара піч, де ще пів століття тому випалювали посуд. У тій глині є всі потрібні речовини, і ми не додаємо жодних домішків. Лише глина, вогонь і дим творять ці вироби. Не святі горшки ліплять. Збуваємо переважно через фейсбук і на фестивалях. Найграндіозніший фест проводиться щороку в Тернополі. Це таке чудове спілкування з однодумцями, що після приїзду ще місяць там думками.
Зважаючи на високу якість цієї продукції, вона не дуже дорога. Підсвічник коштує 100 гривень, велика хатка–аромалампа — 450, турка або кавник — 200. Віктор розповів про деякі секрети використання глиняного посуду. Турку, наприклад, головне не ставити на прямий вогонь, а на розпилювач, бо глина не витримує перепадів температури. Не можна також наливати в неї холодну воду й одразу нагрівати — вона має бути тепла. А щоб кава з турки не збігла, то, як тільки почне підніматися, треба відставити посудину вбік, а потім, як осяде, знову поставити на вогонь і дати піднятися вдруге. Аж тоді знімати з плити і трохи зачекати, бо кераміка ще віддаватиме температуру. Головне — пильнувати і не дати каві збігти, тоді можна смакувати справжній напій з екопосуду. А кераміка пана Віктора є саме такою — екологічною, і ще б сказала — душевною, адже, як у дитину, гончар у неї вкладає душу.
