«Для щастя треба зовсім небагато — Лиш ти та я!..І неба висота!..»
«Я вже давно не вірю у прогнози, Та вірю ще чомусь твоїм словам…»
Для тих, хто любить поезію, особливо глибокого філософського змісту, пропонуємо знайомство з ківерцівською поетесою, педагогом з майже 50-річним стажем, викладачем медичного коледжу Людмилою Костюк (на фото). Знаємося давно по роботі із Всеукраїнським товариством книголюбів ім. Т. Шевченка, а от і настав час на розмову з читачами «Газети Волинь». Її поезія — справжня, позитивна. Вона як сповідь небайдужої до усього, що коїться, людини, слухаєш яку, затамувавши подих
— То ж звідки беруться такі самобутні таланти?
— Я народилася у місті Тернополі, там же пройшли дитинство та юність. Закінчила Івано-Франківський педагогічний інститут. З 1971 року живу та працюю на Волині. Викладач української мови та літератури. У системі освіти з 1970-го.
— Як і кожна творча дівчинка римувати вчилися ще в школі?
— Так. До поезії долучилася ще зі шкільної парти. У таку пору приводом для цього стають щемливі перші почуття закоханості, юнацької мрійливості та максималізму у сприйнятті навколишнього світу.
— Мамі чи подругам довіряли своє, сокровенне?
— Безперечно, мамі, хоч інколи й подругам, згодом — коханому чоловіку Олександру. А вперше на широкий загал винесла свою добірку лірико-громадянської поезії на шпальтах тернопільської газети «Вільне життя».
За тривалу педагогічну діяльність виховала чимало медичних працівників з тонкою душею лірика.
— Тож творче життя завирувало?!
— Так. Запам’яталися творчі зустрічі з цікавими людьми під час навчання на семінарі для літераторів-початківців у Києві: Олесь Гончар, Павло Тичина, Олексій Коломієць, Юрій Збанацький…
— А як педагог чи передаєте любов до рідного слова скрізь, де б не працювали?
— Зацікавлювала ним учнів сільської школи неподалік Тернополя, а коли за сімейними обставинами переїхали з чоловіком у Ківерці, займалася зі студентською молоддю. За тривалу педагогічну діяльність виховала чимало медичних працівників з тонкою душею лірика. У закладі заснувала літературний клуб «Ліра» — ви ж пам’ятаєте нашу співпрацю? Шкодую, що так і не вдалося створити музею старожитностей, адже зібрано було багато раритетних речей домашнього вжитку, автентичний одяг волинян.
— Людмило Тимофіївно! Ви не оминаєте тривожних подій сьогодення. Ваші вірші, ліричні рядки громадянського спрямування звучать по-особливому: «Втопився день у крові дітей твоїх, Україно! Перебито покручем твоє крило, ненько. Та вже зіржавіла ніч. Вже проспівали треті півні. Вже, вірю, світанок стоїть на твоїм порозі». Або таке: «Хай червоно вишиє пам’ять феєричний спалах. Хай обгорілі бійниці вікон обіймають Майдан. Хай співає на хорах галактики вічна зоря пам’яті. Чи спливе за водою зло, байдужість, ненависть? Чи врівноважаться горе і радість, життя і смерть? Чи настане рівнодення людських душ?»
— Так, бо ознаменовані синьо-жовтим прапором батьківської правди і звитяги, героїкою сьогодення. У них — мій біль за Україну.
— Нехай ваші творчі перли знаходять відображення у збірках і бентежать душі читачів.
— Дякую за можливість такого спілкування за посередництвом улюбленої «Газети Волинь», 80-ліття якої — то свідчення глибокої поваги і вдячності людської цьому виданню.
Осінні експресії
Я твоя бранка, осене, повік…
Взолочених лісів іконостаси
Очікують, здається, свого Спаса,
Що десь гуляє тут, неподалік,
І тішить літо бабиним теплом,
В трембіту виграє, дощем голосить.
То наче з вітром мчить стернею босий,
А то пригорне всіх своїм крилом.
Любові вділить…Грішний чоловік.
Зміцни його у вірі і надії.
Хоч хрест важкий, та хай душа радіє.
Я твоя бранка, осене, повік…
***
Осінь розпалює люльку
Із дідовим самосадом.
Бродять тумани лунко
Із місяцем понад садом.
Горлиця тужно кличе
У вечоровій тиші.
І падають зорі в трави,
Неначе хрущі із вишень…
***
Я знов стою на тому перехресті,
Де вперше доля нас звела колись.
Кленовий розпач. Спогади воскреслі.
І мрії, що збулись і не збулись.
Осінній вихор. Багряниця свята.
Веселка знов над світом розцвіта.
Для щастя треба зовсім небагато —
Лиш ти та я!..І неба висота!..
***
Вечір постукав у шибку.
Кличе осінь мене на побачення.
Взяв у руки вересень скрипку,
Засміявся так по-юначому.
Тільки квіти чомусь прив’яли
Й снігом скроні уже припорошило…
А вересень — знов за цимбали,
Знову осінь на весну схожа!..
***
Тче осінь літо бабине на кроснах.
Видзвонює цимбалами століть!
Промінчик сонця заблукав у соснах,
А день, як дзвін, над Світязем стоїть!
Вихлюпує у лозах-верболозах,
Гойдає хвилю, човен обійма…
Я вже давно не вірю у прогнози,
Та вірю ще чомусь твоїм словам…
