Ті, що стоять поруч зі смертю…

Це — уривок із розповіді лікаря Володимира Лаішевцева, на жаль, уже покійного. І хоча пройшло чимало часу, як текст вперше було опубліковано, «сповідь» і сьогодні вражає і хвилює, її поширюють у соціальних мережах, обговорюють. Адже подібні проблеми, на жаль, є типовими, спільними для всіх представників цієї професії

 

«Кажуть, американці підрахували, що середня тривалість життя реаніматолога 46 років. У США цій спеціальності лікарі присвячують не більше 10 літ, вважаючи її найбільш шкідливим виробництвом. Занадто багато факторів стресу. З нашого відділення ми втратили вже двох. Їм було 46 і 48. Здорові чоловіки, про таких кажуть «кров із молоком», а серце не витримало…

Як тут витримаєш, коли на твоїх очах смерть забирає чиєсь життя. Пів року стояв перед очима молодий хлопець, що стікав кров’ю, поранений шашличним шампуром у підключичну артерію. Все повторював: «Спасите меня! Спасите меня!». Він був при свідомості і «пішов» прямо у нас на очах.

Ніколи не забуду інший випадок. Чоловік оговтувався після інфаркту, вже готували до переведення у профільне відділення. Лежить, розмовляє зі мною, і раптом зіниці затуманилися, судоми і миттєва смерть. Просто на очах. Мене зрозуміє той, хто таке випробував хоч раз. Це почуття важко передати: жалість, відчай, образа і злість.

Скільки нам, реаніматологам, доводилося спостерігати клінічну смерть і повертати людей до життя? Вже з того світу. Ви думаєте, ми віримо в паралельні світи і потойбічний світ? Нічого подібного. Зате ми віримо в долю. Інакше, як пояснити, що виживає той, хто за всіма канонами не повинен був вибратися, і вмирає інший, кому медицина пророкувала життя?

Був випадок, хлопчика кінь ударив копитом, пробив череп наскрізь. За всіма прогнозами не повинен був жити. Вижив. Одного хлопця тричі (!) привозили з пораненням у серце і тричі він вибирався. Ось і не вірте в долю. Інший видавив прищ на обличчі (було і таке!), сепсис — і летальний кінець.

Ми перестали боятися смерті, надто часто стоїмо з нею поруч — в реанімації помирає кожен десятий. 

Є такий чорний жарт у медиків: чим більш досвідчений лікар, тим більше за його спиною кладовище. Але за одну смерть, якій не вдалося запобігти, ми реабілітуємось перед власним сумлінням і перед Богом десятками врятованих життів. За кожного боремося до останнього. Ніколи не забуду, як рятували від смерті молоду жінку з кровотечею. Їй перелили 25 літрів крові і три відра плазми!

Ми перестали боятися смерті, надто часто стоїмо з нею поруч — в реанімації помирає кожен десятий. Лякає тільки тривала, болісна хвороба. Не дай Бог стати комусь тягарем. Таких хворих ми бачили сотні. Я знаю, що таке зламати хребет, коли працює тільки мозок, а все інше нерухоме.

Боїмося, коли привозять дітей. Опіки, травми, отруєння… Два роки дитині було. Пляшечка бабусиного «клофеліну» — і не врятували. Найстрашніше — глухий материнський стогін біля ліжка хворої дитини. І повні надії та відчаю очі: допоможіть! За кожну таку сцену ми отримуємо ще по одному рубцю на серці.

В останні роки все частіше поступають хворі із психозами. Від життя такого, чи що? Елементарна пневмонія протікає з важкими психічними відхиленнями. Пацієнти зіскакують з ліжок, катетери витягують, з вікна намагаються викинутися… Один такий п’яний штовхнув у живіт вагітну медсестру. Скажіть, що наша робота не пов’язана з ризиком для життя?

Про нас говорять — терапія на бігу. Народ не дає нам розслабитися взагалі. Молодь падає з висоти, веселяться на балконі, відкривають вікна… За останні три місяці у нас у відділенні таких побувало кілька. Сімнадцятирічна дівчинка впала з восьмого поверху, добре, що на піддашок біля під’їзду. Залишилася живою.

Приходиш додому, сідаєш в улюблене крісло і тупо дивишся телевізор. В умовах хронічної напруги ні розслабитися, ні заснути. У вухах стоїть гул від апаратів штучного дихання, зараз працюють всі п’ять, коли таке було? Приходиш на роботу, як у цех, поговорити ні з ким: цілий день тільки механічні вдихи та видихи.

Навіть після зміни в голові безперервно прокручуються події минулої доби — а чи все я зробив правильно? Ні, без пляшки не заснеш. А грошей не вистачає катастрофічно. Отримаєш ці «сльози» і думаєш: навіщо мені це все треба? Жив би спокійно. У нас лікарі, втім, як і вся інтелігенція, в загоні. Одне втішає, що ти комусь потрібен. Урятував від смерті людину — і відродився разом із нею…»

Інна АКИМОВА.