Головне, що у каструльці

Колись я лежала на збереженні у палаті на дванадцять жінок. Ми всі чекали народження дитини. До моєї сусідки постійно їздив чоловік. Її звали Свєта – негарна і з великим животом. У всіх він також чималий, і ми всі виглядали не надто красиво. Палата була на першому поверсі. Чоловіки приходили до дружин і розмовляли через вікно. Мобільних телефонів тоді ще не було, і вони переживали й тривожилися: чи прийде сьогодні їхній благовірний? Не всіх провідували. Це зрозуміло – працювали, їхати далеко, аж на околицю...

Головне те, що всередині. Як і в каструльці, в якій картопля залишалася теплою...

І деякі з них навіть плакали вночі. А коли чоловік все-таки приходив, вони висловлювали свою любов і турботу: «Ти поїв? Ти знайшов чисту сорочку?» До Світлани ходив рудий маленький хлопчина у кепці. Трошки кривоногий і теж не дуже гарний, та щодня приносив маленьку каструльку, загорнуту у стареньку ковдрочку. А в ній – варена картопля, ще тепла. Або суп із макаронами. Теж теплий. Рудий приїжджав пізно – після роботи на заводі. Мовчки передавав каструльку дружині, а вона їла і мене пригощала, бо мій чоловік тоді служив в армії. Потім цей мовчазний мужичок їхав із каструлькою і ковдрою додому. Години дві треба було добиратися. І вони майже не говорили...

Років через п’ятнадцять я зустріла Світлану на вулиці. Вона вже мала трьох дітей і знову була вагітна. Ця жінка стала такою красивою! І машина у них гарна. Діти – теж, вона так сказала. І життя хороше! А за кермом сидів рудий чоловік. Він залишився негарним, як та алюмінієва пом’ята каструлька. Але у мужчині головне – не краса. Головне те, що всередині. Як і в каструльці, в якій картопля залишалася теплою... І це тепло з роками не зникає, навіть якщо їхати дві години. Навіть, якщо все життя їхати разом.

Ганна КИР’ЯНОВА

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.