Плодами ця яблуня уже не тішить, але й зрізати її не дозволяє пам’ять
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України
Якоїсь осені мій любченський сусід Володимир Омельчук, якого я попросила прибрати горіх, бо затіняв грядку, сказав:
— Василівна, он та яблуня вже теж зайва…
Знаю, про що йдеться: під вікном хати вона росте. Уже з першого погляду ясно, що літ їй багато: кора давно порепалась, деякі гілки обрізані, бо, може, вітром були поламані, і тепер — немовби руки простягнуті до небес. Але на пропозицію сусіда відповідаю:
— Ні… Ця яблуня має померти своєю смертю.
На запитальний і дещо здивований погляд пояснюю:
— Її посадив ще дід мого чоловіка. А то було у 1930-х роках. Це вже історія родини Зубчуків, яку мені довелося «дописувати».
Від свого чоловіка не раз чула розповідь про те, що за Польщі вся земля довкруг хати, десятин 9 чи 10, належала його батькові. І тільки за совєтів з’явилися поблизу сусіди. Микита Зубчук — батько мого Миколи і дві його сестри були сиротами. Дівчата вийшли заміж у сусідні села, а він у сякій-такій хатині жив тут сам. І хтозна, як би розпорядився хлопець тими десятинами (може б продав), якби не одружився у 20 років. Взяв за дружину Степаниду (в дівоцтві, здається, Новосад), яка із сім’єю жила на хуторі, що був далеченько від села Любче, — обабіч дороги, що вела на Тихотин того ж Рожищенського району. Дівчина була ще молодша — мала лише вісімнадцять. Але беручка до роботи. А головне — із господарською жилкою, бо в такій родині виросла. На її хуторі земля була піщана, а тут «хоч на хліб намазуй», як сама вона не раз казала. І ось вони удвох із Микитою взялися ту землю обробляти. Ще й докупляли, як розповідали, «збиваючи злотий до злотого». Бо ж діти пішли, треба було думати, як з того поля прибуток мати, щоб і побудуватися.
І побудувалися. Як на той довоєнний час, то будинок — просторий, за гарним проєктом, з виходом на два боки. А раз є дім, то має бути і сад. І одного разу батько Степаниди Йосип приніс із хутора щепу й посадив під вікном новобудови. А що було це за Польщі, то, без сумніву, цьому дереву понад 80 років. Потім прийшли совєти, землю забрали в колгосп, залишивши 40 соток разом із тією, що під будівлями. Маленька яблуня під вікном із часом стала розкішною. І коли росли наші з Миколою син та донька, то вона ще добре родила. Серпневої пори дарувала червонясті смачні плоди, якими ми всі смакували.
Та з того часу ще скільки-то десятків літ минуло?! Яблуня постаріла. Як не стало чоловіка, то нема кому навесні гілки розрідити. Тож вона хоч і цвіте у травні (тоді і тішить своєю красою), і подекуди навіть плоди зав’язуються, але вони дуже дрібненькі, нікого не приваблюють. І в принципі можна було б, як каже сусід, «прибрати» її, щоб на тому місці посадити взамін щось нове. Та зрізати це дерево пам’ять не дозволяє. Тож стоятиме яблуня під вікном, аж поки вітер не звалить чи сама від старості не впаде.
Так я собі постановила, якщо вже мені випало вирішувати її долю. Вона для мене — як щось живе, свідок радісних і дуже печальних (свекри поховали трьох маленьких синочків) подій, котрими була виповнена хата, в яку я й досі приїжджаю час від часу. Із фотознімка на стіні дивляться на мене мої свекри — Степанида Йосипівна і Микита Федорович. І здається, вони вдячні за те, що не покинула я назовсім їхній дім: він уже дуже старий — ось-ось почне сипатися, але ж не поріс бур’яном, як кажуть, вище комина.
І за яблуню з того життя, коли вони були ще молодими...
