… І навіть небеса заплакали

«Тридцять літ минуло відтоді, як покинув її, нещасну, з трирічним сином, цілий вік десь вештався, відсидів нібито за вбивство», — ​подейкували одні. «Прикрий був замолоду — ​на жінку піднімав руку», — ​пригадували інші.

… Ольга любила Олексія, чекала всі ці роки його повернення в сім’ю. Подумки розмовляла з ним, радилася — ​а було про що: сама ростила Славка. Часто опускалися руки. Особливо нестерпно стало в 1990–ті: зарплат не виплачували, а якось треба було виживати. Мила з малолітнім сином під’їзди, збирали порожні пляшки по смітниках на хліб… Славко допомагав як міг. Досі навертаються на очі жінки сльози, плаче душа, коли згадує один прикрий епізод. Якось, перед Трійцею, син рвав пахучу лепеху в рівчаках неподалік села, де мешкала його бабуся Софія. Важка то була для хлопчика праця: п’явки всмоктувалися в ноженята, вони кровили, та й спека була нестерпною. Славко продавав татарське зілля перед святом у місті, аби хоч якось допомогти неньці. Одного разу поважний пан, який проходив повз нього, відібрав отих кілька вторгованих купонів, узамін утиснувши в його долоньку фальшиву купюру. Гірко плакав тоді Славко. Від образи й несправедливості, з якою зіткнувся вперше. І найближчу школу Ольга мусила поміняти синові на віддалену: однокласники із заможних сімей постійно глузували з його поношених одягу та взуття.

 Одного разу поважний пан, який проходив повз нього, відібрав отих кілька вторгованих купонів, узамін утиснувши в його долоньку фальшиву купюру. Гірко плакав тоді Славко.

… Рішення приймати чи ні Олексія в сім’ю після повернення з буцегарні було непростим, особливо для Ярослава: з одного боку, батько, котрого він узагалі не пам’ятав, був для нього зовсім чужим, з іншого — ​дуже жалів маму, найдорожчу в житті людину. Син інтуїтивно відчував, що вона весь час ждала цього чоловіка. Перемогла любов Ярослава до матері. Ольга ж сподівалася, що хлопець зблизиться з батьком, який стане опорою родини, — ​допомагатиме її 86–літній матері. Мотоцикл новий купила, аби добиратися в село до старенької, котра, попри вік, ще утримувала невелике господарство.

… Однієї ночі Олексій занедужав. Викликали «швидку». В лікарні діагноз хворому спочатку поставили неправильний — ​рятували від запалення легень (чоловік трохи покашлював). Пізніше з’ясувалося, що в Олексія стався крововилив у кишківник. Ольга збивалася з ніг — ​чоловік не вставав, ледь–ледь підводився на ліжку. Жінка піклувалася про нього. Ночами не могла спати, а вдень ходила, мов примара, — ​все довкола видавалося нереальним. Кілька тисяч гривень із банківської картки відразу розтанули — ​пішли на ліки. У неймовірних клопотах минув місяць. Після другого крововиливу в Олексія лікарка, прописуючи таблетки за півтори тисячі гривень, сказала: «Забирайте чоловіка додому — ​надія тільки на Бога». Олексій згас удома. Дорогі пігулки вже не допомогли.

… Ховали його тихої сонячної днини на сільському кладовищі, де покояться родичі. Коли опускали труну в могилу, небо на якусь мить затягнулося хмарами і сплакнуло кількома крапельками дощу.

Мати із сином стояли осиротіло, міцно обнявшись і здригаючись від плачу.

P. S. У розповіді змінено лише імена.

Василь ГОЛЮК