Вже й сама жінка не знає стільки точно було пар, тільки посміхаючись говорить: «Та десь близько двох мішків…»
Два мішки шкарпеток від тьоті Наді
Пенсіонерці із Кам’янухи Надії Татюк дуже важко ходити, тож вона здебільшого сидить. А щоб не марнувати час, жінка взялася робити добру справу – плести шкарпетки для хлопців, які на сході оберігають цілісність нашої країни
«Кожен носочок в’яжу й молюся Богу, аби Він вберіг життя солдатикові, який його носитиме», – каже 64-річна Надія Татюк, мати п’ятьох дітей й бабуся дев’ятьох онуків. Серце жінки болить за усіх українських синів, які на війні, далеко від тепла рідних домівок спиняють ворога. Й досі згадує пані Надія той тяжкий час, коли в полоні у сепаратистів був її племінник Петро.
– Тільки читаю скрізь і чую – война, война… Й так хочеться хоч чимось допомогти… От і вирішила: робитиму те, що можу, – в’язатиму для наших хлопців шкарпетки, аби у них ноги не мерзли, – розповідає жінка, яка вкінці жовтня капеланом Олександром Ружилом передала на Луганщину бійцям 14-ої ОМБр імені князя Романа Великого мішок шкарпеток – 60 пар.
В’язати Надії Петрівні нелегко – сидіти рівно боляче, тож вона постійно нахиляється то в один, то в інший бік. За день роботи жінці вдається виготовити не більше, ніж по шкарпетці. Тож щоб вив’язати 60 пар, їй довелося працювати 120 днів!!!
«Плутанко, скільки вже можна?», – чує часом вона від своїх рідних, та це її не спиняє. Кожен моточок пряжі жінка спочатку намотує на клубок, а далі компонує нитки для своїх виробів й спицями вив’язує їх.
Вже й сама жінка не знає стільки точно було пар, тільки посміхаючись говорить: «Та десь близько двох мішків…»
Вперше шкарпетки для наших бійців пані Надія вив’язала ще минулоріч, передавала їх вона схід і через місцевих волонтерів, і через радехівських. В перші вироби онучки Руфіна з Лією, що живуть через дорогу від бабусі, вкладали ще й листівки і цукерки. Вже й сама жінка не знає стільки точно було пар, тільки посміхаючись говорить: «Та десь близько двох мішків…»
– Стараюся робити їх міцними, особливо ретельно вив’язую п’яточки, додаючи міцніші нитки. Та й хочеться, щоб теплі були й тоненькі – в берці щоб влазили… – ділиться рукодільниця, зауважуючи, що першу партію шкарпеток вона нав’язала із присланої сестричками із Америки пряжі, а цьогоріч перед Великоднем отримала «презент» – мішок ниток – від волонтерки Галини Хмеляр.
Надія Татюк із нині покійним чоловік усе життя тяжко трудилися, тримали чимале господарство, виховували діток. Двадцять п’ять років вона пропрацювала продавчинею у місцевому магазині, а тепер, коли підводять ноги, може лиш поклопотатися в будинку й піти у Дім молитви на зібрання. Та жінка весела й оптимістична. «Вся слава Богові. За те, що здоров’я дає, аби щось робити…» – говорить життєрадісно вона.
Юлія МУЗИКА
